Читати книгу - "Ім’я вітру"

— Знаєш, що це таке, е’ліре Квоуте?

У ній не було нічого, крім грудки зеленувато-сіруватого воску, який палав зеленувато-сіруватим вогником. Я хитнув головою.

— Гм-м-м. А мусиш. Біла літієва сіль. Я додумався до неї за три витки до того, як ти до нас прийшов. Поки з нею все добре — двадцять чотири дні, а я сподіваюся на значно більше. — Він глянув на мене. — Те, що ти про це здогадався, мене здивувало, бо я до цього додумався аж за десять років. Твоя друга здогадка, натрієва олія, спрацювала не так добре. Багато років тому я її випробував. Одинадцять днів.

Він дійшов аж до кінця ряду й показав на порожню сферу з нерухомим білим полум’ям.

— Сімдесят днів, — гордо промовив він. — Я не сподіваюся, що вона буде саме тією, бо сподівання — дурна гра. Але якщо вона погорить ще шість днів, вона стане моєю найкращою лампою за ці десять років.

Він трохи подивився на неї з дивовижною лагідністю на обличчі.

— Але я не сподіваюся, — рішучо промовив він. — Я виготовляю нові лампи й роблю свої замíри. Це — єдиний спосіб просуватися вперед.

Він без жодного слова провів мене назад на підлогу майстерні. Опинившись там, він повернувся до мене.

— Руки, — категоричним тоном промовив він. Вичікувально простягнув власні ручища.

Не знаючи, чого він хоче, я підняв руки перед собою. Він узяв їх у свої, торкнувшись несподівано лагідно. Перевернув їх, ретельно оглядаючи.

— У тебе шалдарські руки, — знехотя вимовив він похвалу. Простягнув власні руки, щоб я їх роздивився. Вони мали товсті пальці й широкі долоні. Він стиснув кулаки, які більше скидалися на довбні, аніж на стиснуті кулаки. — Мої ж руки навчилися поводитись, як шалдарські, лише за багато років. Тобі пощастило. Працюватимеш тут. — Лише дивний нахил голови вказував на те, що це твердження, яке він грубо пробурчав, насправді є запрошенням.

— О, так, тобто дякую, пане. Ви робите мені честь…

Він урвав мене нетерплячим жестом.

— Приходь до мене, як щось надумаєш стосовно лампи, яка вічно горить. Якщо твоя голова така ж розумна, як твої руки на вигляд… — Він глузливо, майже грайливо затнувся, і за його густою бородою заховалося щось схоже на усміх, а в його темних очах засяяла широка усмішка. — Якщо, — повторив він, піднявши один палець, кінчик якого був завбільшки з голівку молотка, — тоді ми, я і всі наші, дещо тобі покажемо.

— Тобі треба обрати, до кого підлещуватися, — заявив Сіммон. — Щоб ти став ре’ларом, тебе має підтримувати хтось із майстрів. Тож ти мусиш обрати когось одного й прилипнути до нього, як лайно до його черевика.

— Дуже мило, — сухо промовив Совой.

Ми з Совоєм, Вілемом і Сіммоном сиділи від гріха подалі за столиком у віддаленому кінці шинку «В Анкера», відгородившись від численних відвідувачів, які з нагоди вечора повалка наповнювали залу стишеним шумом розмов. За два дні до цього з мене зняли шви, і ми відзначали закінчення мого першого витка в Арканумі.

Жоден з нас не був надто п’яним. Але не слід забувати, що жоден з нас також не був надто тверезим. Про наше точне місцезнаходження між цими двома точками можна було б довго й марно гадати, і я не гайнуватиму на це часу.

— Я просто стараюся проявляти геніальність, — заявив Совой. — А тоді чекаю, поки це помітять майстри.

— Як це допомогло з Мандраґом? — спитав Вілем, несподівано всміхнувшись.

Совой кинув на Вілема похмурий погляд.

— Мандраґ — кінська дупа.

— Це пояснює, чому ти погрожував йому своїм батогом для коней, — сказав Вілем.

Я прикрив рота, придушуючи смішок.

— Що, справді?

— Вони розповідають не все, — ображено промовив Совой. — Він підвищив замість мене іншого студента. Він затримував мене, не підвищуючи до ре’лара, щоб я гарував на нього.

— А ти пригрозив йому батогом.

— Ми полаялися, — спокійно підтвердив Совой. — І так уже сталося, що в мене в руці тоді був батіг.

— Ти помахав ним Мандраґові, — сказав Вілем.

— Я перед цим їхав верхи! — з жаром відповів Совой. — Якби я перед заняттям був у повії й помахав йому корсетом, про це б усі відразу забули!

За нашим столом на мить запала тиша.

— Тепер я добряче про це замислився, — заявив Сіммон, а тоді зареготав разом із Вілемом.

Обернувшись до мене, Совой постарався не всміхнутися.

— В одному Сім має рацію. Тобі слід зосередити зусилля на одній дисципліні. Інакше скінчиш як Манет, вічний е’лір. — Він підвівся й розправив на собі одяг. — Який у мене вигляд?

Совой був одягнений не зовсім модно, оскільки вперто надавав перевагу модеґанським фасонам перед місцевими. Але не можна було заперечити, що у своїх тонких шовках і замші він справляв неабияке враження.

— А що таке? — поцікавився Вілем. — Хочеш призначити побачення Сімові?

Совой усміхнувся.

— На жаль, я мушу вас покинути. У мене зустріч з дамою, і я сумніваюся, що ми цього вечора опинимося в цій частині міста.

— Ти нам не казав, що в тебе побачення, — обурився Сім. — Ми не можемо грати в кутики лише утрьох.

Те, що Совой взагалі був там з нами, уже було своєрідною поступкою. До корчем, які обирали Віл і Сім, він ставився дещо зверхньо. «В Анкера» був достатньо простим закладом, щоб випивка в ньому була дешевою, але достатньо вишуканим, щоб там не доводилося боятися, що хтось полізе в бійку чи наблює на вас. Мені це подобалося.

— Ви добрі друзі, і з вами добре бути разом, — промовив Совой. — Але серед вас немає жодної особи жіночої статі, та й гарних із себе теж немає — хіба що, може, за винятком Сіммона. — Совой підморгнув йому. — От скажіть чесно: хто з вас не кинув би всіх інших, якби на нього чекала дама?

Ми забурчали, неохоче погоджуючись. Совой усміхнувся: зуби в нього були дуже білі й рівні.

— Я пришлю сюди дівку з новою випивкою, — пообіцяв він, повернувшись до виходу, — щоб притлумити гіркоту мого відходу.

— Він непоганий хлопець, — зауважив я, коли Совой уже пішов. — Як на шляхтича.

Вілем кивнув.

— Він ніби й знає, що вищий за тебе, але не дивиться на тебе згори вниз, бо знає, що ти в цьому не винен.

— То до кого ти будеш підлещуватися? — запитав Сім, поставивши лікті на стіл. — Гадаю, що не до Гемма.

— І не до Лоррена, — гірко промовив я. — Будь той Емброуз проклятий дванадцять разів. Я б із величезним задоволенням працював в Архівах.

— Брандер теж відпадає, — докинув Сім. — Якщо Гемм ображений, то Брандер його