Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Не смій помирати! — сказав Каладін, заледве усвідомлюючи, що щось говорить. Він швидко перев’язав рану на нозі, а тоді скористався голкою та ниткою, щоби зашити рану на руці. Потому перев’язав її й ослабив джгут.

Зрештою, цілковито знеможений, він знову опустився на землю, дивлячись на пораненого. Лейтен усе ще дихав. Як довго це протриває? Його шанси на виживання були невисокі.

Мостонавідники стояли чи сиділи довкола Каладіна, сповнені невластивої їм шанобливості. А той стомлено перемістився до Гоббера та зайнявся раною у нього на нозі. Припікати її було не потрібно. Тож він промив її, вирізав кілька скіпок, а тоді зашив. Навколо пораненого аж кишіло болекузьками — крихітними помаранчевими кистями рук, що витягалися з-під землі.

Каладін відрізав найчистішу частину марлі, яку вже використав як тампон для рани Ґадоля, і перев’язав нею Гобберову ногу. Йому й самому було гидко, що вона така брудна, але обирати не доводилося. Тоді вправив Даббідові переламану руку й наклав шини зі стріл, по які попередньо послав інших мостонавідників, закріпивши їх його ж власною сорочкою. І лише тоді він нарешті знову сів, спершись спиною на камінь, і видав довге, стомлене зітхання.

Позаду лунали дзвін металу об метал та крики солдатів. Він так утомився. Настільки сильно, що навіть не міг заплющити очі. Волів би вічно так сидіти й витріщатися в землю.

Обіч нього долі опустився Тефт. Цей посивілий чоловік тримав у руках міхур, на дні якого ще залишалося трішки рідини.

— Пий, хлопче. Тобі треба освіжитися.

— Нам слід промити рани інших, — механічно відказав Каладін. — У них подряпини — а в декого я бачив порізи, — і їх варто…

— Пий, — повторив Тефт, і в його надтріснутому голосі звучала впертість.

Каладін повагався, а потім випив воду. Вона була дуже гіркою на смак, як і та рослина, з якої її видобули.

— Де ти навчився так спритно вправлятися з ранами? — запитав Тефт. Почувши це запитання, кілька ближніх мостонавідників обернулися в його бік.

— Я не завжди був рабом, — прошепотів Каладін.

— Усе те, що ти зробив, нічого не змінить, — сказав Скеля, підходячи до нього. Здоровило-рогоїд опустився навпочіпки. — Ґаз змусить нас залишити поранених, які не можуть іти самі. Постійний наказ-інструкція зверху.

— Я переговорю з Ґазом, — сказав Каладін, опускаючи голову на камінь. — Ідіть поверніть той ніж туди, де взяли. Не хочу, щоби мене звинуватили в крадіжці. А потім, коли надійде час повертатися, мені треба, щоб двоє з вас узяли на себе Лейтена, і ще двійко — Гоббера. Ми прив’яжемо їх зверху до настилу й понесемо. А коли перетинатимемо прірви, вам доведеться ворушитися й відв’язувати їх, перш ніж армія зійде на міст, — а потім знову прив’язувати. Нам також знадобиться хтось, щоби вести Даббіда, якщо його шок іще не минув.

— Ґаз такого не потерпить, — сказав Скеля.

Каладін заплющив очі, відмовляючись продовжувати суперечку.

Битва тривала довго. Лише під вечір паршенді нарешті відступили, пострибавши геть через розколини на своїх неприродно сильних ногах. Пролунав хор тріумфальних вигуків алеті, котрі здобули перемогу. Каладін через силу підвівся й подався на пошуки Ґаза. Сплине ще чимало часу, доки вони розіб’ють кокон — бо за твердістю він не поступався каменю, — але йому треба було порозумітися з сержантом мостової обслуги.

Він знайшов Ґаза далеко позаду лінії зіткнення, звідки той спостерігав за битвою. Начальник зиркнув на Каладіна своїм єдиним оком.

— І яка ж частина цієї крові натекла особисто з тебе?

Каладін окинув себе поглядом, уперше усвідомивши, що його вкриває суцільна кірка темної, закипілої крові — в основному тих мостонавідників, яким він допомагав. Але сержантове запитання залишилося без відповіді.

— Ми забираємо поранених із собою.

Ґаз похитав головою:

— Якщо вони не можуть іти, то залишаться тут. Постійний наказ-інструкція. Не я її вигадав.

— Ми забираємо їх, — просто повторив Каладін, не додаючи голосу ні твердості, ні гучності.

— Ясновельможний Ламаріл цього не потерпить.

Так звали безпосереднього начальника Ґаза.

— Ти відправиш Четвертий міст останнім — він супроводжуватиме поранених солдатів назад до табору. Ламаріл не чекатиме на них, а поспішить уперед з основними силами, щоб не проґавити Садеасів бенкет на вшанування перемоги.

Ґаз розкрив рота.

— Мої люди рухатимуться швидко й діятимуть ефективно, — вів далі Каладін, не даючи сержантові вставити й слова. — Нікому не доведеться на них чекати, — він видобув з кишені останню сферу й віддав її Ґазу. — А ти просто мовчатимеш.

Той узяв її та пирхнув:

— Одна світломарка? І ти гадаєш, що заради цього я наражатимуся на такий ризик?

— Якщо ти цього не зробиш, — спокійним голосом проговорив Каладін, — я вб’ю тебе й дозволю, щоб мене стратили.

Спантеличений Ґаз закліпав очима.

— Ти ніколи…

Каладін ступив один-єдиний крок уперед. Увесь залитий кров’ю, він мав являти собою страхітливе видовище. Ґаз зблід. Тоді вилаявся, здіймаючи руку зі сферою, що не світилася.

— Та ще й тьмяну сферу підсовуєш.

Каладін нахмурився. Він був певен, що перед початком вилазки вона ще світилася.

— Сам винен. Це ти мені її дав.

— Ті сфери були тільки-но заряджені вчора ввечері, — відказав Ґаз. — Надійшли прямісінько від скарбника ясновельможного Садеаса. Що ти з ними робив?

Каладін похитав головою — занадто стомлений, щоби думати. Сил опустилася йому на плече, коли він якраз повертався, щоб іти назад до мостонавідників.

— Та хто вони тобі такі? — крикнув Ґаз йому вслід. — Чому ти взагалі переймаєшся?

— Вони мої люди.

І Ґаз залишився позаду.

— Я не довіряю йому, — мовила Сил, озираючись через плече. — Він може просто сказати, що ти погрожував йому, і послати людей, щоб тебе заарештували.

— Можливо, саме це він і зробить, — відповів Каладін. — Гадаю, мені залишається розраховувати лише на те, що він і надалі чекатиме на мої хабарі.

Каладін крокував уперед, дослухаючись до криків переможців і стогонів поранених. Плато були всіяні трупами. Найбільше їх лежало вздовж країв провалля, де за контроль над мостами точилася найзапекліша битва. Паршенді — як і завжди — не забрали своїх убитих. Казали,