Читати книгу - "Свято Червоної Косинки, Тетяна Гуркало"

На вікнах висіли діти, дівчата і парубки, котрим було начхати на власну репутацію. Добре що тільки на вікнах першого поверху. А то деякі точно могли і до другого добратися і обіцянки покликати вартових їх би не злякали.

Виходити з дому було страшнувато, бо по дорозі, куди б не йшла, обов’язково трапиться засідка. Бо дорослі і поважні люди висіти на підвіконнях не можуть, та й місця їм там уже не залишилося, а дізнатися все-все-все їм теж дуже хочеться. З перших вуст, бо перекази, то таке. В переказах завжди з’являються якісь зайві деталі.

На другий день цього дурдому пішов дощ і Дарка почала сподіватися, що він розгонить хоча б частину допитливих городян. Але все виявилося дарма. Ці допитливі вирішили пожертвувати заради сенсації хто власним здоров’ям, хто досить дорогими амулетами. Дехто амулети навіть в крамниці купив, так їм не хотілося нікуди відходити.

Що біля будинку робилося вночі, Дарка не знала і знати не хотіла. Уява і без того яскраво малювала сплячі тіла розкидані по саду, квітникам і доріжкам.

— Кропиву треба було сіяти, кропиву, — бурмотіла дівчина піднімаючись з підносом, на якому стояли чайник і чашки, в руках на другий поверх. Пити чай на першому було неможливо, обов’язково за вікном з’являлася чиясь фізіономія і починала спостерігати, наче їй тут театр був. — хоча, мабуть, витоптали б і не помітили, — признала Дарка.

А через що цей дурдом тут оселився?

А все через то, що до Лялянівеля приїхали родичі. У Дарки були підозри, що вони відчули, що ритуал завершився, тому й примчали, судячи зі швидкості, не пожалівши грошей на портали. Але запитувати у ельфів поки не стала. Навіть Лялянівеля не чіпала, він і без того ходив з таким виглядом, наче ніяк не міг вирішити — прибити когось на місці, чи самому сісти на перший-ліпший корабель і відплисти до невідомих земель, назавжди.

Поводилися ельфи на смак дівчини дивно. Та й самі були дуже дивні. А іще вона зрозуміла, що Лялянівель насправді дуже молодий, можливо серед ельфів взагалі вважається хлопчиськом. Тому що дорослі ельфи не такі. Зовсім не такі, як він був спочатку, і не зовсім такі, як зараз. Фарфорових ляльок серед них не було жодної. Обличчя живі і різні. І в кожному відчувається якась незрозуміла сила. Чи знання. Чи щось таке, для чого навіть слова в людській мові не існує.

Зрозуміти хто з них старший, а хто молодший було неможливо, якщо вони самі не скажуть. Бабуся, котрій Лялянівель явно зрадів, і матуся, від якої ледь не почав ховатися, на вигляд були однолітками, а насправді між ними була прірва в майже двісті років. Обидві жіночки досить приязно розпитали Дарку про неї саму і про чоловіка, здається банально боялися що вона злякається і втече в степ, покивали якимось своїм думкам і більше особливо не чіпали. Навіть про дітей не розпитували, на відміну від родичок самої дівчини, сусідок і ледь знайомих жінок.

А ось від Лялянівеля вони хотіли дивного, судячи з виразу його обличчя після кожної розмови. Або вивалювали на нього якісь страшні таємниці, котрі знати різним фарфоровим лялькам не треба. І дивився він на світ після чого так, наче його вдарили по голові і викинули в незнайомому місті. Або знайомому, просто в нього з пам’яттю щось сталося і він навіть себе згадати тепер не може.

А сусіди (і не сусіди) ніколи не бачили стільки ельфів одразу. Дарка не була впервнена двадцять їх, чи там дійсно є близнюки і ельфів двадцять один. І містом вони не цікавилися, далеко від дому не відходили, могли посеред білого дня лежати собі на травичці в саду, навіть жінки в сукнях, або з задумливим виглядом пити вино на ганку, ігноруючи все, що відбувалося навколо.

Ну і як на цей цирк не прибігти дивитися, тим більше, безкоштовно же.

Дівчна завмерла, не дійшовши до дверей малого кабінету трьох кроків.

— Може пора брати гроші? — спитала саму себе. — За розваги треба платити.

Уявила як буде стояти біля воріт, продавати квитки і тихо фиркнула, після чого таки дійшла до дверей кімнати, за якими її чекала ельфійка, чи то тітка, чи кузина Лялянівеля. Цілителька, якій раптом дуже захотілося поговорити з дівчиною. Вона ще й подивилася дуже дивно, наче вперше побачила.

Коли Дарка відкривши двері ліктем зайшла, ця дивачка підхопилася, вихопила в неї підніс і сама віднесла його до столу. І сіла в крісло з задумливим виглядом. Настільки задумливим, що Дарка зрозуміла — зараз і з нею почнуть ділитися страшними ельфійськими таємницями. І не помилилася. Причому таємниці були зовсім не ті, про які розповідали Лялянівелю, котрому, як виявилося, потрібно закінчити учнівство, інакше з нього справжнього артефактора так і не вийде. Правда, родичі давно вже не сподівалися, що вийде хоч якийсь, хоча у хлопчика був талант. Але хлопчика потягнуло на пригоди і він пішов протирати штани у варті. Добре хоч дружина на нього так гарно вплинула. І так, стрійшина роду тепер буде голосувати проти відміни свята Червоної косинки, хоча хтось і примудрився знайти документи, які можуть допомогти це зробити. І так, Лялянівель не перший на кого дружина так гарно вплинула, що мізки в нього перемістилися із дупи назад в голову…

І ось це сказав світлий ельф, якийсь там юрідний дядько, старший за власного прадіда Дарки ледь не в два рази.

І краще б і з нею вирішив поговорити той дядько. Тому що цілителька почала дуже дивну розмову і чомусь дуже здалеку — з ритуалу одруження, який щось незрозуміле вирівнює, щось виправляє, а щось навпаки дуже сильно псує, через що можуть виникнути несподівані проблеми.

Дарка дивилася на цю загадкову дівчину і тихо пила чай, підозрюючи, що проблеми цей ритуал приніс саме їй, раз всі вважають, що у Лялянівеля він точно щось виправив, прибравши трохи вітру з його голови і перетворивши з ляльки на живого чоловіка.