Читати книгу - "Останній дон"

Боббі Бенц і Елі Мерріон залишились самі.

— Сьогодні у вас поступливе серце, — сказав Бенц.

Мерріон відчув утому в усьому тілі, важко втягував повітря. З Бенцом він міг дозволити собі розслабитися, з ним не було потреби грати. Вони стільки пройшли разом, разом зловживали владою, вигравали війни, подорожували й снували плани у всьому широкому світі. В думках один одного для них не було таємниць.

— А цей роман, що я збираюся купити для дочки, буде з нього кінофільм? — спитав Мерріон.

— Малоприбутковий, — відповів Бенц. — Ваша дочка ставить «поважні» фільми, які шанують і на які не ходять.

Мерріон втомлено махнув рукою.

— І чому це нам завжди доводиться платити за добрі наміри інших? Дай їй порядного сценариста, але ніяких зірок. І вона буде щаслива, і ми забагато не втратимо.

— Ви справді збираєтеся дати Вейлові брутто? — поцікавився Бенц. — Наш юрист каже, що в суді, якщо він помре, ми зможемо виграти.

— Це якщо я поправлюся, — з посмішкою сказав Мерріон. — А якщо ні, то вирішуй сам. Керувати парадом доведеться тобі.

Така сентиментальність здивувала Бенца.

— Елі, ви одужаєте, звичайно, що одужаєте. — І тут Бенц був щирий, як ніколи. У нього зовсім не було бажання ставати наступником Елі Мерріона, насправді він із жахом думав про той день, який невідворотно мав настати. Сам він був спроможний на будь-які дії, якщо їх схвалював Мерріон.

— Все доведеться вирішувати тобі самому, Боббі, — провадив далі Мерріон. — Суть у тому, що я вже не вирішуватиму. Лікарі кажуть, що мені потрібна пересадка серця, а я вирішив цього не робити. Може, проживу ще шість місяців, може, — рік, а може, й набагато менше з моїм паршивим серцем. І, крім того, я надто старий, щоб витримати пересадку.

Бенц був приголомшений.

— А не можна на штучному? — спитав він. Коли Мерріон заперечливо похитав головою, Бенц продовжив: — Не будьте смішні, звичайно, вам зроблять пересадку. Ви збудували половину цієї лікарні, вам мусять дати серце. Маєте ще добрих десять років. — Якусь мить він помовчав. — Ви, Елі, втомилися, поговоримо завтра. — Та Мерріон уже впав у дрімоту. Бенц вийшов з тим, щоб переговорити з лікарями і сказати їм, щоб вони в повну силу взялися роздобувати нове серце для Мерріона.

Ернест Вейл, Моллі Флендерс і Клавдія відсвятковували вечерею в «Ля Дольче Віта» в Санта-Моніці. Це був Клавдіїн улюблений ресторан. У її пам'яті жив спогад, як маленькою дівчинкою її приводив сюди батько, і до неї ставилися, як до члена королівської родини. В її пам'яті трималися пляшки червоного і білого вина, якими були заставлені всі віконні ніші, чорні широкі спинки чорних банкеток уздовж стін і скрізь, де тільки було місце. Відвідувачам залишалось простягти руку і взяти пляшку, нібито це був виноград.

Ернест Вейл був у доброму гуморі, і Клавдія знову дивувалась, як міг хтось повірити, що він здатний вчинити самогубство. Його аж розпирало від радості, що його погроза подіяла. До того ж дуже добре вино сприяло їхньому дещо хвальковитому веселому настрою. Всі були дуже задоволені собою. Сама їжа, строго італійська, тільки додавала енергії.

— І як слід нам усе це розцінювати? — розмірковував Вейл. — Задовольнитися двома відсотками чи домагатися трьох?

— Не дозволяйте розгулюватися апетитові, — попередила Моллі, — справа уже зроблена.

Вейл по-кіноакторськи поцілував їй руку і сказав:

— Ви, Моллі, — геній. Щоправда, безсердечний геній. Як могли ви обидві тероризувати хвору людину в шпитальному ліжку!

Моллі вмочила шматок хліба в томатну підливу.

— Ернесте, — почала вона, — вам цього міста ніколи не збагнути. Тут не існує милосердя. Навіть коли ви п'яні, нанюхались кокаїну, закохалися чи зламалися. Навіщо робити виняток для хворого?

— Якось Скіппі Дієр сказав мені, — перевела на інше Клавдія, — що коли ти купуєш, то веди людину до китайського ресторану, а коли продаєш — то до італійського. Є в цьому якийсь сенс?

— Скіппі — продюсер, — сказала Моллі. — Таке він десь вичитав. Без контексту не бачу тут ніякого сенсу.

Вейл наминав із апетитом злочинця, якому відклали виконання смертного вироку. Він замовив три різні види макаронів для себе одного, але підкладав маленькі порції Клавдії та Моллі і допитувався їхньої думки.

— Це найкраща італійська страва за межами Рима, — примовляв він. — А щодо Скіппі, то якийсь сценічний сенс тут є. Китайські страви дешевші, і це схиляє до зниження цін. Італійські страви навіюють дрімоту і присипляють пильність. Мені подобається і те, й інше. Хіба це не мило знати, що Скіппі ніколи не забуває про власну вигоду?

Вейл мав звичку замовляти три десерти. Не тому, що він усі їх з'їдав, а тому, що хотів накуштуватися різного. Як на нього, це зовсім не виглядало на екстравагантність. Навіть те, як він одягався, начебто одяг мав служити захисною шкірою від вітру й сонця; як він недбало голився, що один бакенбард був підрізаний нижче, ніж другий. Навіть його погроза вчинити самогубство не видавалася нелогічною чи дивною. Навіть його цілковита й дитинна відвертість, що часто ранила почуття інших. Клавдії його екстравагантні вибрики не здавалися чимсь незвичайним. Голлівуд переповнений екстравагантними людьми.

— Знаєш, Ернесте, ти таки справжній голлівудець. Екстравагантності тобі не бракує.

— Я не екстравагантний, — заперечив Вейл. — Для цього мені бракує хитромудрості.

— А бажання покінчити з собою через суперечку за гроші ти не вважаєш за екстравагантність? — домагалася свого Клавдія.

— Це якоюсь мірою розсудлива реакція на нашу культуру, — не здавався Вейл. — Я втомився бути ніким.

— І як тобі спадає таке на думку? — почала втрачати терпець Клавдія. — Ти написав десяток книжок, тобі присудили премію Пулітцера. Ти завоював міжнародне визнання.

Вейл підчистив свої три порції макаронів і вже поглядав на антре — три перлинні скибки яловичини під лимоном. Взяв у руки ніж і виделку.

— Все це марниця, — сказав він, — от грошей у мене немає. І мені знадобилося п'ятдесят років, щоб навчитися: без грошей ти — лайно.

— Ви не екстравагантний, — подала голос Моллі, — ви — божевільний. І припиніть скиглити, що ви не багатій. Бідним вас також не назвеш. Інакше ми тут не сиділи б. Заради свого мистецтва ви не забагато страждаєте.

Вейл відклав ніж