Читати книгу - "Королева Сонька, Ірина Звонок"

  «Королева не винна!» – багато разів прозвучало на суді. «Королева не винна!» – повторювалося на різні голоси. А Сонька знала, що була винною, і боялася, що Господь покарає її. Хоча й постійно повторювала про себе, що вина її не така велика. По-перше, її звинувачували у зв’язку з усіма охоронцями, а це було неправдою. По-друге, сини Соньки були народжені від Ягайла, у цьому вона не збрехала. А тому вона вважала, що заслуговує на поблажливість.

  Так вона заспокоювала себе. А насправді – просто раділа, що врятувала власне життя.

  Тепер, коли Ягайло не мав сумніву, щодо Соньчиної вірності, він наказав оголосити про народження нового королевича і звелів охрестити його.     

  - Мого сина зватимуть Казимир, – сказав він жінці, коли зайшов у її покої. Тепер він рідко бував у неї, і ще жодного разу не залишився на ніч.

Вона здригнулася. Прошепотіла:

  - Хіба можна давати дитині ім’я його старшого брата? Та ще й покійного. Це так дивно... Кожного разу, як я буду звертатися до нього, то згадуватиму нашого нещасного Казимирчика.

  - Казимир – найкраще ім’я для короля Польщі, – сухо відповів Ягайло.

  - Королем стане наш старший син, Владислав, – нагадала Сонька.

  - Ти погано знаєш польську шляхту. Вони поставили мені умову, що можуть вибрати у королі будь-якого з моїх синів. Я погодився. А що робити? Зі шляхтою треба домовлятися. Ми для них – чужинці.

  - Так, – кивнула Сонька. – Я звідала це на власній шкірі, коли мене спочатку звинуватили у зраді, а потім – влаштували судилище. Я так вдячна вашій королівській милості за те, що не повірили наклепникам...

   Сонька потягнулася до Ягайла з поцілунком, щоб показати свою вдячність, але король відсахнувся.

  - Я виправдав тебе заради дітей. Але я не можу сказати, що повністю довіряю тобі, – промовив він.

Сонька прикусила нижню губу. Запевнила:

  -  Я доведу, що не винна.

  - Нас зв’язує спільна справа – майбутнє нашого роду, – продовжив Ягайло. Сподіваюся, ти більше не поставиш під загрозу долю наших синів.

  - Ніколи, – прошепотіла Сонька.

  Про себе вона поклялася, що ніколи більше не подивиться на жодного чоловіка, окрім Ягайла. А Гінча з Рогова... Гінча більше не служив її охоронцем. Його перевели у інше місце. До того ж, скоро він має одружитися...

  Краще не думати про Гінчу. Викинути з серця раз і назавжди. А біль у серці – то кара за її гріх.

  - Я назвала нашого сина Андрієм. На честь мого батька – звернулася Сонька до Ягайла.

  Нарешті король уважно подивився на неї. Бо протягом усієї розмови Ягайло уникав зустрічатися з нею поглядом.

  - Значить, він носитиме подвійне ім’я, Казимир Андрій, – вирішив він. – Ти згодна?

  - Так, – кивнула Сонька.

  Хрестини малого королевича були пишними. Хоча й не такими величними, як хрестини старшого сина, Владислава. Єпископ Збігнєв власноруч охрестив малого і на увесь собор оголосив його ім’я – Казимир Анджей. Анджей – то Андрій по-польськи. Сонька втішено думала, що ім’я її батька залишиться у історії Польщі.

  У соборі Святих Станіслава та Вацлава Сонька сиділа поруч із королем. Для них були встановлені два стільці з високими спинками під червоним балдахіном. А обабіч стояли ще два стільці, трохи менші за розміром. Біля Ягайла сидів королевич Владислав, якому ледве виповнилося чотири роки. А біля Соньки возсідала бліда та серйозна королівна Ядвіга. Ядвіга куталася у хутро. Дівчина замерзла і час від часу кашляла, але намагалася триматися гідно на хрестинах брата, який водночас ставав її суперником у боротьбі за польську корону.

  Після хрестин королівна Ядвіга злягла. Її тендітне тіло здригалося від приступів кашлю. Лікар, якого за наказом короля привезли з Прусії, батьківщини принца Фрідріха, звелів давати королівні гаряче вино з медом, а на груди класти розпечену цеглину, загорнуту у шматок вовняної тканини. Ядвіга постійно скаржилася, що цеглина тисне їй на груди і не дає вільно дихати. Але лікар був непохитним і не дозволяв забирати цеглину.            

  Сонька, щоб вислужитися перед Ягайлом, визвалася відвідати хвору Ядвігу.

  Королева увійшла у покої падчірки і зацікавлено озирнулася. Стільки років вона прожила у замку на Вавелі, але вперше заходила у покої королівни. Її стосунки з Ядвігою так і залишилися напруженими, повними недовіри та взаємної ненависті, яку обидві жінки вправно ховали від чужих очей.

  Опочивальня Ядвіги нагадувала опочивальню королеви. Такий самий камін, у якому палав вогонь. Схожі меблі. Навіть покривало на ліжку майже таке саме – з червоного оксамиту, гаптованого золотими квітами.  

  Сонька присіла на стілець біля ліжка Ядвіги. Дівчина, бліда та стомлена, спочивала горілиць, дивлячись у стелю. Її тонкі руки були випростані поверх покривала. А на грудях лежала загорнута у вовну цеглина, від якої йшло тепло.

  - Тобі погано? – Сонька торкнулася руки Ядвіги.

  Королівна слабко ворухнулася.

 - Цегла боляче тисне на груди, – після паузи відповіла вона. – Тяжко мені. Не можу підвестися, не можу дихати. Начебто вже лежу у склепі.