Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дар Гумбольдта 📚 - Українською

Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

410
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дар Гумбольдта" автора Сол Беллоу. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 100 101 102 ... 176
Перейти на сторінку:
очей назавжди, — відповів Такстер.

Його слова розради змусили мене вперше відчути глибоке занепокоєння.

Він і справді спробував зв’язатися з Ренатою та Шатмаром. Проте Рената й досі була в «Мерчандайз Март», вибираючи тканину зі своєю клієнткою, а Шатмар уже закрив свою приймальню. Такстер якось забув, що я сказав йому ще й про Томчека та Сроула. Тому, щоб згаяти час, він пішов на бойовик у стилі кунг-фу на Рендолф-стріт. Коли кіно скінчилося, він застав Ренату вдома. Сказав їй, що, як вона так добре знає Шатмара, то він, на його думку, цілком може залишити цю справу на неї. Зрештою, у цьому місті він лише чужинець. «Бостон Селтікс» грали того дня з «Чикаґо Буллз», і Такстер купив у спекулянта квиток на баскетбольний матч. Дорогою на стадіон він зупинив таксі біля магазину Ціммермана й купив пляшку піспортера. Йому не вдалось охолодити його як слід, але вино добре пішло із сандвічами з осетра.

Темна постать Кантабіле похитувалася переді мною на передньому сидінні патрульної машини. І я звернувся думками до неї. Такий чоловік, як Кантабіле, скористався моєю недосконалою теорією зла, бо хіба ж вона була не така? Він, зі своїм акторський талантом, заповнив усі прогалини у ній своїми азартними іграми та блефом. Але чи й справді я, як американець, мав свою теорію зла? Мабуть, ні. Тому він підібрався до мене зі своїми ідеями та химерними образами з того невиразного та невизначеного боку, де я був особливо слабкий. Жінки захоплювалися цим паразитом: схоже, він подобався Поллі та, певно, і своїй дружині, докторантці. Я припускав, що в ліжку він був нижчий середнього. Та, зрештою, для жінок найбільше важить уява. Тож він ішов крізь життя у своїх тонко вичинених жокейських рукавичках та черевиках із телячої шкіри, із сяйливим ворсом свого твідового вбрання і «маґнумом», що він тримав за поясом, погрожуючи всім смертю. Він любив погрози. Телефонував мені вночі, щоб залякати. Вчора погрози послабили йому кишківник на Дивіжн-стріт. А сьогодні вранці він прийшов, щоб страхати Стронсона. Опівдні ж він пропонував, чи погрожував, прибрати Деніз. Так, він, зі своїми блідим обличчям, довгим носом, схожим на церковну воскову свічку, з темними соплами ніздрів, був дивною істотою. Він неустанно совався на передньому сидінні. Здавалося, намагається зиркнути на мене. Він був майже такий гнучкий, як оті пташки, які викручують голову назад і чистять собі пір’ячко на спині. Що могла означати його спроба видати мене за вбивцю? Невже він знайшов у мені ймовірний натяк на це? Чи, може, намагався у свій власний спосіб допомогти мені вийти зі своєї мушлі, повернути у світ, від якого, як мені здавалось, я відходив? За чиказькими мірками я не сприймав його серйозно, вважаючи, що за ним плаче божевільня. Так, за ним справді плакала божевільня. Я був досить досвідчений, щоб за його пропозицію розважитися з Поллі утрьох побачити натяк на гомосексуальність, та це було не надто по-справжньому. З іншого боку, я відчував, що він таки щось для мене робить. У своєму твідовому костюмі з лискучим ворсом, що його шорсткість викликала думку про кропиву, він раптом постав на моєму шляху. Блідий і шалений, з куничими вусами, він, здавалося, мав виконати якусь духовну місію. Він з’явився для того, щоб зрушити мене з мертвої точки. Оскільки я походив із Чикаґо, то жодна нормальна й розсудлива людина не могла зробити для мене нічого в цьому дусі. Я не міг бути собою з нормальними, розважливими людьми. Погляньмо хоча б на мої стосунки з Річардом Дюрнвальдом. Попри моє захоплення його особистістю, я не відчував із Дюрнвальдом інтелектуального комфорту. Трохи більше мені пощастило з антропософом, доктором Шельдтом, проте і з ним я мав певні труднощі — труднощі, породжені моєю чиказькою вдачею. Коли він говорив мені про езотеричні таємниці, мені хотілося сказати: «Не годуй мене цими нісенітницями, друже!». Та, зрештою, мої взаємини з доктором Шельдтом були надзвичайно важливі. Я порушував із ним якнайсерйозніші питання.

Усе це спало мені на думку, чи промайнуло в моїй голові, і я згадав, як Гумбольдт процитував у Принстоні: «Es schwindelt!». Слова Леніна в Смольному інституті. І все довкола мене тепер крутилося. Чи не тому, що, як Ленін, я збирався створити поліцейську державу? Це було викликано припливом чи заповненням по вінця — відчуттями, осяяннями, ідеями.

Звісно ж, коп мав слушність. Строго кажучи, я не був убивцею. Але я вбирав у себе інших людей та поглинав їх. Коли вони помирали, я шалено горював. Казав, що продовжу їхню працю та їхнє життя. Але хіба я насправді не долучав їхньої сили до своєї? Хіба я не стежив за ними у дні їхньої слави та могутності? А за їхніми жінками? Я вже зараз міг побачити у загальних рисах ті речі, що їх мала спокутати моя душа, опинившись в іншому місці.

— Вважай, Чарлі, — напучував мене Такстер. У плащі, зі своїм ідеальним дипломатом, парасолею з натуральним гачком та торбинкою з осетровими сандвічами. Я вважав. À plus forte raison, я вважав. І вважаючи на себе, усвідомлював, що тепер, у патрульній машині, повторюю долю Гумбольдта. Двадцять років тому, потрапивши в лещата закону, він боровся з копами. Вони натягли на нього гамівну сорочку. У поліцейській машині, дорогою до «Бельвю», у нього почалася діарея. Вони намагалися щось зробити, впоратися з поетом. Але що знала про поетів нью-йоркська поліція! Вона знала п’яниць і грабіжників, знала ґвалтівників, породіль та наркоманів, проте, що робити з поетами, вона не відала. Потім Гумбольдт подзвонив мені з телефонної будки в лікарні. А я відповів із тієї душної, облупленої гримерки у театрі Беласко. І він закричав: «Це життя, Чарлі, а не література!». Не думаю, що Власті, Престоли та Верховенства, Начала, Архангели й Ангели читають поезію. Нащо це їм? Вони зайняті творенням Всесвіту. Проте, коли Гумбольдт вигукнув «Життя!» — він мав на увазі не Престолів, Власті та Ангелів, а реалістичне, природне життя. Так, ніби мистецтво приховує правду, і лише страждання шаленця її відкривають. Це і була зубожіла уява?

Ми приїхали, і нас із Кантабіле розлучили. Його затримали біля конторки, а я зайшов досередини.

Передбачаючи працю, що чекала на мене в чистилищі, я вже не вважав за потрібне сприймати в’язницю надто серйозно. Бо що це, зрештою, таке? Багато галасу і люди, завдання яких улаштувати вам важке життя. Мене сфотографували, анфас і з боків. Гаразд. Після цієї фотосесії у мене також зняли відбитки пальців. Далі мене,

1 ... 100 101 102 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дар Гумбольдта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дар Гумбольдта"