Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 "Неймовірні пригоди", Yu Lee"

– «Думаю, я б не обурювалася, якби він теж міг нормально відпочити на тому ж ліжку, адже для мене однієї воно було завелике», – обмірковувала я таку ситуацію. «Цікаво, йому щось сниться?», – стало мені цікаво і я мимоволі спробувала прибрати пасмо волосся від його обличчя, але тут він поступово почав прокидатися, – «Ех, він красивий навіть коли сонний», – і в цей момент Нік розплющив очі і знайшовши мене поглядом посміхнувся. Від цього простого дійства в мене аж мурахи шкірою пішли і внизу живота приємно занило.

– Анко, ти нарешті прокинулась, – з радістю сказав він, при цьому потягуючись і розминаючи шию. – А чому ти сидиш на підлозі?

– Ось, щойно йшла тебе будити, але спіткнулася і впала. Мабуть ти через шум прокинувся, вибач, – намагалася я щось вигадати, не буду ж говорити про те, що спостерігала, як він спить, хоча правду кажучи практично і не збрехала.

– Цікаво, але я галасу не чув, а скоріше це був голос. Чи може бути таке, що ти щось говорила, коли падала? – відповів він посміхаючись.

– Ні-ні, я падала мовчки, чесно, – напружено відповіла я. – Може, звичайно, лаялась, але не більше.

– Ну гаразд, отже приснилось, – Нік підвівся, потягнувся і попрямував до вікна.

– До речі, у мене багато питань, – попередила я.

– Цього було не уникнути, тож валяй, питай.

– Чому ти спав тут на дивані і як ми опинились у цій кімнаті? Та й взагалі, як давно ми тут і як ти зумів вибратись із тієї печери? І взагалі, де ми? – запитання з мене так і сипалися, але Нік навіть не здивувався їм.

– Спочатку, я збирався спати з тобою на ліжку, але злякався, раптом ти почала б брикатися…, – усміхався він, абсолютно і неприховано знущаючись.

– Що!? – така його відповідь стала для мене несподіванкою.

– Гаразд, жартую я! Ти надто зосередилась і насупилась, ставлячи свої численні запитання. І якщо вже на них відповідати, сподіваюся, ти не заперечуєш якщо у зворотному порядку, і перше: як мінімум, думаю, ми в безпеці.

– Як зручно, так і відповідай, – погодилась я.

– Після того, як ти зникла з печери, я знайшов там ще один камінь з візерунком і він мене переніс у величезний хол. Через кілька хвилин там з'явилася ти, і тільки я підійшов трохи ближче, тобі раптом стало погано і ти сіла на підлогу. Навіть Орн злякався. До речі, як ти почуваєшся? – з занепокоєнням глянув він на мене. Після того, як я запевнила його, що зараз вже набагато краще, він продовжив. – Загалом, поки ти зовсім ще не знепритомніла, Орн порадив віднести тебе сюди відпочити, показавши дорогу, а я за підсумком заснув зовсім випадково. Слово честі, я не планував спати тут на цій вкрай незручній кушетці, краще б взагалі на підлозі розмістився, але просто поки розпалював камін, вогонь мене приспав, – відповів він майже на всі мої запитання.

– Так, все-таки я знепритомніла, – до мене нарешті дійшло, що трапилося. – Але я пам'ятаю, як ти мене ніс сюди, хоч і неясно, – почала я згадувати останні події.

– Саме, але знаєш, мені було так приємно почути, що ти вважаєш мене... своїм. Ти в нас виявляється така власниця, – не упускав він моменту, щоб не познущатись.

– Це... це не так! Я такого не казала! – намагалася я виправдати себе, адже мене дуже бентежило те, що я це сказала.

– І кого ж ти намагаєшся обдурити. Я це своїми вухами чув слово в слово.

– Та кажу ж! Тобі здалося! – продовжувала я наполягати на своєму, заливаючись фарбою від збентеження, хоча сама не розумію, навіщо я все заперечую.

– Так, ще одне слово, і ти сама пошкодуєш про свої слова! – подивився він на мене з грайливою усмішкою.

– Навіть так..., – збиралася я прийняти цей виклик, але не встигла закінчити фразу, оскільки почувся дивний шум за вікном. Нік відсунув занавіску і відчинив двері, що виходять на балкон, прохолодний вітер почав розвивати білу тканину, і заповнив кімнату свіжим повітрям. – О, я ще сюди не виходила, – зраділа я можливості змінити тему, але після, мою увагу привернуло щось інше. – От дідько! – вирвалося в мене, адже я побачила, що над нами ширяє великий дракон, покритий блакитною лускою. Так, саме дракон, той міф і та легенда, яку мене послали знайти. На фоні гір, що виблискують снігом від сонця, він виглядав так природно, що мимоволі відчуваєш себе зайвою в цій ідилії. – Цього не може бути! Я, мабуть, ще сплю! Так, це сон! – переконувала я себе і навіть почала в це вірити. – А ще, мабуть, мене Нік поцілує для повноти картини! – випадково озвучила я свої думки.

– Якщо леді просить, гріх відмовляти, – відповів він посміхаючись і, закинувши руку мені на плечі, притягнув до себе  і легенько поцілував мене у скроню, і це було так природно, ніби ми робимо таке регулярно. – Ось тільки це не сон моя люба, я теж бачу дракона! – після заявив він, а я з подивом переводила погляд то на нього, то на легенду, що ширяє в небі, і який все ще був перед нами, створюючи вітер своїми крилами, від чого наш одяг і волосся неконтрольовано розвивалися.

– Як не сон? Тоді нащо ти мене поцілував? – не розуміла я, що відбувається, але його руку зі своїх плечей, так і не скинула.

– Ти ж сама попросила, а це вкрай рідкісне явище, майже таке саме, як і дракони. До речі, я теж здивований і водночас щасливий, адже насправді я шукаю їх майже все своє життя...