Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 "Неймовірні пригоди", Yu Lee"

– То ти теж їх шукав? Чому я тільки зараз про це дізнаюся? – розлютилася я на нього, оскільки він приховував від мене цей факт. Але відповів мені не Нік.

– Скоро ви й не таке дізнаєтесь, – раптом, нізвідки, на балконі з'явився Орн. – Я радий, що ви в доброму здоров'ї та в піднесеному настрої.

– Як ви тут опинились? – запитав Нік який до цього був сконцентрований на мені. А я пошукавши очима в небі нашу легенду, його не виявила. Поглянувши на Орна, я помітила, що цього разу він був у парадній золотій мантії і дивно посміхався, дивлячись на мене.

– Так, як кажете ви, тут опинились? – з підозрою запитала я.

– Згори, – вказав він у небо і продовжив усміхатися.

– Та ну, як же? А куди подівся дракон? – не зрозуміла я, що він мав на увазі.

– Він все ще тут, – відповів Орн, з добродушною усмішкою. І трохи прикинувши до мене нарешті дійшло.

– Ви жартуєте! Не може такого бути! – здивовано сказала я, а потім я згадала. – Зміна вигляду, як і казала Лінда!

– Саме! Хоч і не знаю хто така Лінда, – відповів Орн, все ще посміхаючись.

– Невже ви…, – хотів Нік щось сказати, але зупинився, бо язик не повертався це вимовити.

– Дракон? – продовжила я.

– Вгадали, – підтвердив він наше припущення, після чого ми з Ніком перезирнулися і на хвилину затихли, занурившись у свої думки.

– Вас напевно це здивує, але мені дуже потрібно, щоб ви вирушили зі мною в Аталенту! – заявила я, зрадівши тому, що хоч одне завдання виконаю.

– Навіщо? – спитав він посміхаючись.

– Король дав мені доручення відшукати драконів, щоб допомогти в загрозі, що насувається, вони з Августієм чомусь вважають, що самотужки ми не впораємося. Ой, Августій ​​це Голова Альянсу магії та мій начальник, – вирішила я пояснити, адже дракони явно не знають про те, хто в королівстві і чим заправляє.

– Я знаю хто такий Августій, і про доручене тобі завдання я маю певне уявлення, – посміхнувся він.

– Як, звідки? – здивувалася я.

– Я надто довго живу на цьому світі. І багато чого знаю, а іноді навіть передбачаю.

– То ви згодні поїхати зі мною? – понадіялася я.

– Ні в якому разі, тим паче я вам не потрібний. І думаю це не найважливіше у твоїй поточній ситуації.

– Ви що! Ще як потрібні! – намагалася я переконати його, але він не піддавався. Тим часом Нік стояв мовчки, щось обмірковуючи. – «Цікаво, а навіщо йому знадобився дракон?», – вперше задумалася я, адже виходить він вирішив допомогти нам через свою вигоду, а не просто так, як спочатку стверджував.

– Пропоную залишити балкон і поговорити в більш сприятливому місці, – сказав Орн, і ми всі разом пройшли за ним.

– Далеко ми прямуємо? – поцікавився Нік.

– В кабінет, де я зазвичай працюю. Те місце більше підходить для серйозних розмов, – просто відповів йому Орн.

Я помітила що всю дорогу, дракон крадькома поглядав на мого товариша, це було дивно, і здавалося він прям жадає щось йому сказати, але все ж таки він промовчав. Крокуючи коридором, я милувалася красивими картинами на стінах. На них були зображені дракони, інші міфічні створіння і навіть люди, якщо це звичайно були люди, і, крім усього іншого, мені навіть здалося, що на одному з зображень красувався молодий чоловік, схожий на мого дідуся. На шляху ми зустрічали мешканців замку, які з повагою вітали чоловіка, що нас супроводжував і дуже здивована споглядали на нас за Ніком, то й не дивно, дуже подерті чужаки, ще й в крові.

Судячи з кількості дверей у коридорах, у цьому палаці було дуже багато кімнат і все було дуже великим, швидше за все заради того, щоб у будь-яку кімнату з легкістю міг пройти і сам дракон. До речі, якщо врахувати внутрішні габарити, то цей замок має бути досить величним і зовні.

– «Цікаво, чому його не видно було, поки ми йшли сюди горами?», – замислилася я.

– Скажіть, що це за місце? – замість мене поцікавився Нік, ніби прочитав мої думки. Хоча все можливо, адже він і справді іноді може читати мої думки, так само як і я його.

– Це місце зветься Хеліон. Дім і прихисток для всіх драконів, які існують, і він є нашим захистом.

– Але як така величезна будівля може вважатися захищенним місцем? Його легко помітити... напевно, – припустила я.

– Легко кажеш? А ти помітила? – спитав Орн з усмішкою.

– Ні, – чесно зізналася я.

– Отож!

– Що!? – не розуміла я його.

– Його ніхто не може побачити, бо зовні це звичайна гора. Тільки дракони бачать її справжню суть, – пояснив він.

– Імовірно, хоч ми й не бачили палацу, адже зараз ми все одно тут. А незнайомці всередині – це набагато небезпечніше, ніж, якби люди просто бачили палац на горі, – втрутився в нашу розмову Нік, але Орн чомусь не відповів йому на це.

– Ось ми й прийшли, тут я вам все розповім. – І він зі скрипом відчинив масивні двері, що ведуть у простору та гарну кімнату.