Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 "Неймовірні пригоди", Yu Lee"

Зважаючи на все, це була вітальня. Тут були сірі кам'яні стіни, але через великі вікна вони не здавались мені похмурими. Важкі штори були з темно-зеленого гобелену, на підлозі був висланий килим, а на стінах висіли великі картини з пейзажами. Посеред кімнати стояла купа коричневих шкіряних крісел, розставлених навколо великого овального столу, а навпроти каміна розмістився невеликий затишний диван.

– Сідайте, – вказав він нам на крісла.

– А нічого, якщо ми сядемо? Адже ми всі забруднені, в ранах і в засохлій крові, – сказала я, оглянувши свій одяг.

– Нічого, кров давно висохла, тож сідайте, не бійтеся, – і ми, послухавши його, без сорому приземлилися в м'які крісла. – Але у вас в кімнатах є змінний одяг який ви могли одягнути після того, як освіжилися б у ванній, – не зрозумів він чому ми не скористалися запропонованим.

– Дякую, – сказала я. – Насправді ми виявилися настільки втомленими, що весь час проспали і не встигли навіть до пуття озирнутися, – зізналася я. Нік підтвердив мої слова, але все ж таки вирішив відразу перейти до справи.

– Ви так і не відповіли! Прошу, поясніть, як так сталося, що ми з Анкою живі, хоч і перебуваємо тут? Адже це ваш притулок від тих, хто шукає драконів, а ми якраз ті, хто вас шукав, – звернувся до нього Нік. – Просто, як не поглянь, але це суперечливо.

– Ти маєш рацію, з одного боку це суперечить нашим принципам, але це тільки якщо дивитися конкретно з одного боку, тобто з вашого, – відповів Орн. – Якщо люди, які нас шукають, якимось чудовим чином зможуть потрапити сюди, то ми їх негайно так би мовити приберемо.

– Тоді чому ви нам допомогли? – не вгавав Нік.

– Ви промовились, що знали про моє завдання, отже, ваша допомога нам пов'язана з ним? Ви нас чекали? Може, все-таки є ймовірність того, що ви поїдете зі мною до Альянсу? – не втрачала я надії.

– Навіщо? Я не потрібний королю, щоб виграти війну. У нього для цього є набагато ефективніші сили та засоби. Чесно кажучи, я навіть не знаю, наскільки він сам до кінця розуміє доручене тобі завдання «знайти дракона».

– Що? – здивувалися ми вже вдвох із Ніком.

– Любі мої, вам ще стільки доведеться дізнатися і стільки навчитися, щоб пізнати себе, але на жаль для цього занадто мало часу, – продовжив він уже м'яким голосом.

– Ну, і як це розуміти? – запитала я насупившись.

– Саме так, як вас розуміти? – теж поцікавився Нік.

– Добре, відповім на добру частку ваших питань, причому буквально однією відповіддю.

– А то хіба можливо? – не зрозуміла, хіба можна однією відповіддю, задовольнити різні питання.

– Безумовно, адже частина відповідей полягає в тому, що ви живі та перебуваєте тут. Так само вбивати вас тут ніхто не збирається, – посміхнувся він. – Ви, мабуть, запитаєте мене чому? – зробив він паузу.

– Бо ми вам сподобались? – наївно вважала я, і Орн усміхнувся ще ширше, мабуть, не виключаючи такої можливості.

– Не без цього, але причина дещо інша. Є золоте правило, порушити яке неможливо навіть за сильного бажання. Дракони не можуть вбити драконів, – спокійно сказав він, і на хвилину-другу в кімнаті запанувало мовчання, яке порушувало тільки потріскування дров у каміні.

– Стоп, стоп, стоп, зачекайте! Ви про що? Щось ви мене зовсім заплутали, – здавалося, він сказав якусь нісенітницю. – Ваше правило, звичайно, чудове, але яким чином ми до нього відносимося? – не вгавала я.

– Найпрямішим!

– Та як таке можливо? – не вірив Нік.

– Діти мої, я хочу сказати, що ви з роду драконів як і я. Тільки різниця лише в тому, що я чистокровний дракон, а у вас кров змішана з людською. Тому що ваші пращури пристосувалися до життя серед людей і вирішили там жити. Ви весь час залишаєтеся в людській подобі, і не можете повернутися до свого істинного стану, тому що вас ніхто не вчив цього, – повідомив він. – Вам доведеться приборкати свою стихію і відчути її в собі так само, як і себе в ній. Дракони від народження, якщо не оточені собі подібними, мало що вміють, адже не здогадуються про свою природу. Тому вам доведеться ще багато дізнатися за той час, що ви пробудете у нас, – ми мовчали, намагаючись переварити почуте, адже все це було як обухом по голові. Я зовсім не знала, що думати. Я – дракон? Насправді? І який сенс всього цього походу, якщо той, кого я мала знайти це і є я.

Напевно, вперше в житті я сиділа так тихо, занурившись в свої думки і обмірковуючи те, що почула. Це було складно і неймовірно, не кажучи вже про несподіванку такої інформації. Нік теж мовчав. Мабуть, його, як і мене, трохи шокувала така новина. Але наші роздуми раптом порушили зі скрипом відчинені масивні двері. Без стуку, розрізаючи гнітючу тишу в отворі показалася жінка з блідою шкірою і довгим синім волоссям, заплетеним у просту зачіску.

– Сподіваюся не завадила? – її голос виявився ніжним, що мимоволі уявляєш як вона читає дітям казки на ніч.

– Проходь звичайно, – побачивши її, вираз обличчя Орна дуже пом'якшився. – Дозвольте представити, це моя дружина, її звати Нілла.

– Приємно з вами познайомиться, – сказала вона. – Я тут подумала, що варто було принести вам трохи перекусити, а то не годиться говорити на серйозні теми на голодний шлунок, – і ті закуски, що вона принесла, виявилися дуже доречними. Побачивши їх, мій шлунок заграв дифірамби, і я, тимчасово забувши про все, скористалася гостинністю, спробувавши принесену нам їжу.