Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

День був звичайним. Без подій. Без концерту. Без гостей.

Але в повітрі — особливе світло. Так буває лише тоді, коли все стало на місце. Не назавжди. Але в ту мить — точно.

Лія бігала босоніж по траві. Її маленькі кроки створювали ритм, який Андрій назвав “партитура ранку”. Вона сміялась, піднімала обличчя до сонця, і щось наспівувала — не пісню, не мелодію. Просто звук, що виростав із радості.

Марта сиділа поруч. Читала. Але кожні кілька хвилин відкладала книжку — просто щоб подивитись на них. На Андрія, що поливав кущі, на доньку, що говорила з метеликами, на світло, що падало між яблунями.

Це був їхній акорд.

Без фальші. Без напруги. Без потреби визнання.

— А пам’ятаєш, — сказала Марта, — як ми думали, що історія закінчується, коли завершується музика?

— А тепер знаємо, що музика — не закінчується. Вона просто переходить у інший лад.

Увечері в школі відбувалась зустріч випускників. Не урочиста. Сімейна. Кожен привіз свої інструменти, своїх дітей, свої історії.

— Ми не зібрались на концерт, — сказав хтось. — Ми зібрались, щоб доторкнутись до того, звідки ми вийшли.

А потім усі заграли. Разом. Без диригента. Без сценарію. Як вміли. Як відчували.

Марта взяла скрипку. Андрій — сів за піаніно. Лія — на колінах у когось із учнів, плескала в такт.

І коли всі злились в одному акорді — простому, відкритому, щирому — не було оплесків. Лише вдячне мовчання.

Бо цей акорд був не просто фіналом концерту.

Це був безсмертний акорд.

Той, що виникає не в нотах, а в серцях.
Той, що звучить, навіть коли ніхто більше не грає.
Той, що лишається, коли час іде.

Пізно ввечері, коли всі розійшлися, Марта й Андрій сиділи на ґанку.

— Як назвемо останню сторінку? — запитала вона.

— Може… “Фінал”?

— Ні.
(вона усміхнулась)
— “Без фіналу”.

І в цій усмішці, в цій тиші, в цьому світанку музики народилось те, що важливіше за всі симфонії:

Історія любові, що стала музикою.
І музика, що стала життям.

Кінець