Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Нова школа була не схожа на жодну іншу. У ній не було дзвінка. Не було оцінок. Але були відкриті вікна, багато світла, і кімнати, де завжди хтось щось грав. І навіть якщо це було фальшиво — це все одно було справжньо.

Школа не мала “керівника”. Вона мала дві тіні — Марти і Андрія, які вже рідко проводили заняття, але завжди були поруч. Їх не треба було шукати. Достатньо було торкнутись клавіші, і хтось із них з’являвся.

Учні змінювались. Хтось приїздив з інших міст. Хтось — лишався на місяць. Але всі — знаходили звук. І в тому звуці — себе.

Одного весняного дня Андрій зайшов у клас, де хлопчик років десяти вчився грати перші акорди. Не за підручником. За слухом. Повільно. Невпевнено. Але з тією рішучістю, що буває тільки у тих, хто дуже хоче навчитись.

— Можна? — запитав Андрій.

— Я ще не вмію. Але стараюсь.

— Це все, що треба.

Він сів поруч. І разом вони повторили ті самі ноти. Але тепер — удвох. І те, що раніше не звучало, стало музикою.

У шкільній залі висів портрет. Не офіційний. Намальований учнем. Андрій і Марта — сидять на лавці, поруч — скрипка і піаніно. А під ними напис: “Ті, хто навчив нас чути себе.”

Марта щоранку заходила до класу з наймолодшими. Грала з ними в “музичні запитання”: один грає фразу, другий — відповідає.

— А що буде, коли не вгадаю? — питала дівчинка.

— У музиці немає “неправильно”. Є “ще не твоє”, — відповідала Марта.

Андрій іноді просто сидів у вестибюлі. Пив чай. І слухав, як з кожної кімнати доноситься окрема мелодія. І знав: жодну з них він не писав. Але в кожній — є частинка його.

Перед останнім випускним концертом до школи приїхали журналісти. Хотіли зробити матеріал про “незвичайну школу без оцінок, де діти плачуть, коли їм доводиться їхати”.

— У чому ваша сила? — запитали.

Марта відповіла просто:

— Ми не вчили їх музиці. Ми дали їм слух.

І коли на сцену вийшли діти — з флейтами, скрипками, акордеонами, навіть голосом — Марта й Андрій сиділи в залі. Не на сцені. І не у центрі.

Але кожна нота — була їхня.

Бо вічна партитура — це не та, що ніколи не закінчується. А та, що живе в інших. Навіть після тиші.