Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Це було звичайне пополудні. Лія заснула після прогулянки, а надворі почався дощ — не буря, не злива, а спокійний, довгий, мов тло для думок. У будинку — тиша. Та, яку не хочеться порушувати, але в яку хочеться влити музику.

Марта сиділа біля вікна з книжкою. Андрій — за старим роялем, що стояв у вітальні ще з перших днів філармонії.

Він заграв перші ноти повільно. Не впевнено — обережно, ніби запитував: чи можна?

Марта підняла погляд. Усміхнулась. Не сказала нічого, просто пішла до своєї скрипки. Тієї самої, яку він колись врятував із пожежі.

— Можна я спробую? — сказала вона, вже розуміючи, що це питання риторичне.

Вони не грали дуетом давно. Дуже давно. У кожного було своє звучання. Свій ритм. І нове життя — з дитиною, школою, тишею. Але цього дня музика знову захотіла бути між ними.

Пісня була без назви. Без жанру. Можливо — імпровізація. Можливо — щось зі спільної пам’яті, щось, що відлунювало з минулого.

Марта почала з тонкої мелодії, що нагадувала рух пальців по воді. Андрій відповів глибокими акордами, ніби хотів укріпити її лінію. Вони не дивились один на одного. Але відчували кожен дотик — як пульс.

У цій пісні не було кульмінації. Не було “повороту сюжету”. Це була розмова двох, які не мають більше питань.

Коли Андрій зупинився, Марта ще кілька разів провела смичком — як продовження, як ніжне “дякую”. Потім — тиша.

Вони посміхнулись одне одному.

— Нам ще є що сказати, — мовив він.

— Але ми вже не поспішаємо, — відповіла вона.

Тієї ночі вони записали цю пісню. Не в студії. На телефон. Для себе. Щоб іноді ввімкнути, коли буде тихо. І згадати:

Це не були великі симфонії. Не були виступи перед тисячами. Це була пісня для двох.

І в ній звучало все:

Початок — із тремтінням.
Середина — з вірою.
Кінець — без потреби ставити крапку.

Бо любов — це не тільки жити разом.

Це звучати разом. Навіть тоді, коли світ мовчить.