Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

— Але я не хочу звертатись до поліції, — заперечував я. — Просто я хочу зійти в Іст-Енд і побачити все на власні очі. Я хочу довідатись, як живуть там ті люди, і чому вони там живуть, і заради чого вони там живуть. Коротше кажучи, я збираюсь там сам пожити.

— Ви збираєтесь там жити? — дивувалися знайомі, і в кожного на обличчі прозирав явний осуд. — Таж там, кажуть, є такі місця, де людське життя не варте й пенса щербатого.

— От саме ті місця я й хочу відвідати, — перебивав я.

— Та зрозумійте ж, це неможливо, — незмінно чув я у відповідь.

— Я вас не про те прийшов питати, — відказував я різко, вже дещо дратуючись їх нетямучістю. — Я тут чужинець і хочу, щоб ви розповіли, що знаєте про Іст-Енд, аби я мав за що зачепитись для початку.

— Але ми нічого не знаємо про Іст-Епд. Це десь он там. — І невиразно махали рукою в той бік, де зрідка можна бачити, як сходить сонце.

— Ну, тоді я йду до Кука[23], — заявив я.

— О, звісно, — полегшено зітхнули приятелі. — Де-де, а в Кука вже знають.

Але, о Куку, о Томасе Куку й Сину, слідогляди й стежкотопти, живі дороговкази для цілого світу і перша допомога для заблудлих мандрівників, — негайно й без вагань, зручно й вигідно могли б ви запровадити мене до Найчор-нішої Африки чи до Найглибиннішого Тібету, а ось у лондонський Іст-Енд, до якого каменем кинути від Ладгейт-серкуса[24], ви дороги не знаєте!

— Зрозумійте, це неможливо, — сказав мені живий довідник трас і такс у Чіпсайдській філії Кукового агентства. — Це так… гм… так незвичайно.

— Зверніться до поліції, — владно урвав він мої наполягання. — У нас. не прийнято відправляти мандрівників до Іст-Енду, ніхто нас про таке не просить, і ми взагалі нічого не знаємо про це місце.

— Менше з тим, — перепинив я, рятуючи себе від потоку заперечень, що загрожував вимести мене з контори. — Дещо ви все ж можете зробити для мене. Я хочу, щоб ви наперед зрозуміли, що я збираюсь робити, аби в разі якого лиха ви могли засвідчити мою особу.

— А-а, розумію! Якщо вас уб'ють, то щоб ми могли пізнати трупа.

Він сказав це так бадьоро й незворушливо, що я одразу ж побачив, як моє задубіле понівечене тіло лежить у трупарні, де невпинно струмує холодна вода, а він, схилившись, сумно й терпляче пізнає труп того божевільного американця, що йому так припекло побувати в Іст-Енді.

— Та ні ж бо, ні, — заперечив я, — просто засвідчити мою особу на той випадок, якби я втелющився в яку халепу з «бобиками». — Останні слова я вимовив з радісним трепетом: я таки вже починав опановувати місцевий жаргон.

— Ця справа, — сказав він, — у компетенції головної контори. Це, знаєте, так безпрецедентно, — додав він вибачливим тоном.

Службовець у головній конторі загмукав і заекав:

— У нас є правило, — нарешті пояснив він, — не подавати жодних відомостей про своїх клієнтів.

— Але в даному разі, — наполягав я, — сам клієнт просить вас подати про нього відомості.

Він знов загмукав і заекав.

— Авжеж, — поквапно перехопив я ініціативу, — я знаю, що це безпрецедентно, однак…

— Як я саме збирався зауважити, — неухильно вів він далі, — це безпрецедентно, і я не думаю, щоб ми могли вам чимось зарадити.

Та все ж я вийшов звідти з адресою детектива, що жив у Іст-Енді, і подався до американського генерального консула. І лише тут я здибав людину, з якою можна було «робити бізнес». Тут не гмукали й не екали, і не зводили брів чи то явно підозріливо, чи то геть отетеріло. За одну хвилину я з'ясував, чого хочу, і виклав свій проект, що його консул сприйняв, як щось цілком звичайне. Ще за хвилину він спитав про мій вік, зріст і вагу та оглянув мене з усіх боків. На третій хвилині, коли ми, прощаючись, тиснули один одному руки, він сказав:

— Гаразд, Джеку. Я вас пам'ятатиму і не губитиму з ока.

Я полегшено зітхнув. Спаливши за собою кораблі, я міг тепер вільно пірнути в ці людські хащі, що про них, здавалось, ніхто нічого не знає. Але тут я одразу ж зіткнувся з новою перешкодою в образі свого візника — «кеббі», що незворушно возив мене кілька годин по «Сіті», — персони надзвичайно пристойної і з сивими баками.

— До Іст-Еяду, — звелів я, сідаючи в кеб.

— Куди, сер? — перепитав він у щирому подиві.

— Куди завгодно, аби до Іст-Енду. Рушайте.

Проїхавши не знати куди кілька хвилин, наш екіпаж раптом спинився. Над головою в мене відчинилось віконце, і візник розгублено видивився на мене.

— То кажу, — промовив він, — ув яке місце ви хочете їхати?

— Іст-Енд, — повторив я, — Ні в яке певне місце, просто везіть мене до Іст-Енду.

— Але ж яка гадреса, сер?

— Слухайте, ви! — гримнув я. — Везіть мене до Іст-Енду, і то зараз!

Було ясно, що візник так нічого й не второпав, але, невдоволено буркочучи, він сховав голову, і кеб рушив.

На вулицях Лондона вам ніде не уникнути картин жалюгідних злиднів, бо п'ять хвилин ходи мало не звідусюди заведуть вас до трущоби. Але район, в який тепер заглиблювався мій кеб, був суцільною безкінечною трущобою. На вулицях юрмилась якась зовсім інша людська порода, присадкувата, нещасна на вигляд, отупіла від пива. Уздовж нашого шляху тяглися цілі милі цегляних будинків та убозтва, і на кожному перехресті відкривались далекі перспективи тих же таки цегляних будинків та злиднів. Де-не-де похитувалися п'яні — і чоловіки, й жінки, а в повітрі аж висіли непристойні вигуки та гомін сварні. На базарі якісь хирляві й немічні старі люди нишпорили між покидьками у багнюці, шукаючи гнилої картоплини, бобів чи якої городини, а дітлашня обсіла мушвою купу фруктової гнилизни і, стромляючи руки по самі плечі в липку мішанку, видобувала звідти недогнивки, що їх тут-таки, як стій, і пожирала.

За всю поїздку я не здибав ні однісінького кеба, а цей мій виглядав проявою з іншого і ліпшого світу, — судячи з того, як бігли за ним і збоку дітлахи. І скільки сягало око, я бачив суцільні цегляні стіни, слизуваті хідники та гамірні вулиці; і вперше в житті мене пройняв страх перед юрбою. Це скидалось на страх перед морем, — а тичби злидарів на всіх тих вулицях видавалися