Читати книгу - "Сповідь відьом"

— Дякую, — кинула я через плече, піднімаючи книгу.

— Я знайшов її внизу. Вочевидь, та, що маю я, тобі не підходить, — зауважив він і весело вишкірився.

— Я відмовляюся користуватися Біблією Гутенберга як довідковою літературою, Метью. — Моя ремарка вийшла більш суворою, аніж я розраховувала. Я промовила її як педантична обмежена сільська вчителька.

— Я знаю ту Біблію вздовж і впоперек. Якщо у тебе виникне якесь запитання — просто звертайся до мене, — запропонував він.

— Тебе я теж не збираюся використовувати як довідковий посібник.

— Як знаєш, — усміхнувся він і знизав плечима.

Я завантажила комп’ютер, поклала перед собою манускрипт і невдовзі з головою занурилася в роботу, читаючи, аналізуючи й записуючи свої думки. І відволіклася лише раз, коли, почавши друкувати, попросила у Метью дати мені щось на кшталт прес-пап’є. Понишпоривши довкола, він приніс мені бронзову медаль із зображенням Людовика Чотирнадцятого та маленьке дерев’яне підніжжя, яке, за його словами, колись належало фігурці готичного ангела. Він не збирався віддавати мені ці предмети без серйозних гарантій, що я їх поверну. І такою гарантією стали нові поцілунки.

Aurora Consurgens є одним із найпрекрасніших текстів алхімічної науки. Це роздуми про жіночу фігуру Мудрості, а також дослідження хімічної взаємодії протилежних природних сил. Текст у примірнику, який дав Метью, майже збігався з текстом видань, із якими мені доводилося працювати в Цюриху, Глазго та Лондоні. Але ілюстрації відрізнялися істотно.

Художниця Бурго Ле Нуар виявилася істинним майстром своєї справи. Кожна ілюстрація була чіткою і прекрасно виконаною. Але талант жінки полягав не лише в технічній майстерності. Зображення жіночих персонажів свідчили про притаманний художниці тонкий психологізм та чутливість. Мудрість у виконанні Бурго була сповнена сили, але водночас і ніжності. А на першій ілюстрації, де вона ховала під своєю мантією образні зображення семи металів, на її обличчі відбився вираз затятої материнської гордості.

Як і казав Метью, у цьому манускрипті справді були дві додаткові ілюстрації, котрих бракувало всім іншим відомим виданням «Аврори». Обидві містилися в останній притчі, присвяченій хімічному шлюбу золота й срібла. Перша ілюстрація супроводжувалася словами, сказаними «жіночим» елементом алхімічної трансформації. Часто зображувана як королева в білому з емблемою Місяця, який асоціював її зі сріблом, у Бурго Мудрість перетворилася на моторошно-прекрасну істоту зі сріблястими зміями замість волосся та обличчям, затіненим, наче Місяць під час сонячного затемнення. Я прочитала супровідний текст, перекладаючи з латини на англійську: «Прийди до мене усім своїм серцем. Не відвертайся від мене через те, що я незрозуміла й темна. Сонячний вогонь змінив мене. Моря поглинули мене. Земля зіпсута моїми справами. Коли я потонула у багнистій глибині, й суть моя сховалася у мулі, на землю впала ніч».

На розкритій долоні Королева-Місяць тримала зірку.

«З глибин води я кликала тебе, а із глибин землі я кликатиму тих, хто йде повз мене, — читала далі я. — Виглядай мене. Зри мене. І якщо ти знайдеш другу таку, як я, я віддам їй цю ранкову зірку». Мої губи беззвучно вимовили ці слова, і текст ожив у ілюстрації Бурго, в обличчі Королеви-Місяця, на якому відбився і страх бути покинутою, і її сором’язлива гордість.

Друга ілюстрація на наступній сторінці супроводжувалася словами, мовленими «чоловічим» елементом алхімічної трансформації, золотим Королем-Сонцем. У мене волосся на потилиці стало сторч при вигляді зображеного художницею Бурго важкого кам’яного саркофага з кришкою, відсунутою рівно настільки, щоб побачити золотисте тіло, що лежало всередині. Очі короля були смиренно заплющені, а на обличчі читався вираз надії, неначе йому снилося власне визволення. «Зараз я воскресну і піду гуляти містом. На його вулицях я розшукаю чисту незайману жінку, з якою одружуся. Це буде жінка з прекрасним обличчям, іще прекраснішим тілом, вбрана в найпрекрасніший одяг, — читала я. — Вона відкотить камінь від входу до моєї гробниці й подарує мені голубині крила, щоб я полетів із нею на небо, де ми б жили вічно, у мирі та спокої». Цей пасаж нагадав мені паломницький знак Метью з малесенькою домовинкою Лазаря. І я взяла в руки Біблію.

— Євангеліє від Марка, розділ шістнадцятий, Книга Псалмів, розділ п’ятдесят п’ятий, і Второзаконня, розділ тридцять другий, вірш сороковий. — Голос Метью пронизав тишу переліком посилань, немов автоматичний алфавітний покажчик Біблії.

— А звідки ти дізнався, що саме я читаю? — Я крутнула крісло, щоб бачити Метью.

— Ти рухала губами, — відповів він, невідривно вдивляючись в екран комп’ютера і клацаючи клавіатурою.

Стиснувши губи, я повернулася до тексту. Автор познаходив усі місця з Біблії, що пасували алхімічній теорії про смерть та народження, обтесав їх, перефразував і стулив докупи. Я підтягнула до себе Біблію. Її чорну шкіряну обкладинку прикрашав золотистий хрест. Знайшовши Євангеліє від Марка, я проглянула розділ 16. Ось воно: 16:3. «Та й говорили між собою: хто нам відкотить камінь від входу до гробу?»

— Знайшла? — поцікавився Метью, наче нічого не було.

— Так.

— От і добре.

У кімнаті знов запала тиша.

— А де місце про ранкову зірку? — Інколи моє язичницьке виховання ставало серйозною вадою в моїй професійній діяльності.

— Одкровення Іоанна Богослова, розділ другий, вірш двадцять восьмий.

— Дякую.

— Нема за що. — За столиком, де сидів Метью, почувся придушений сміх. Я нагнула голову до манускрипту і вдала, що не чула.

Через дві години розглядання тексту, написаного мікроскопічним готичним письмом, та пошуків відповідних біблійних цитат, я була більш, ніж готова до верхової прогулянки — і саме тоді Метью запропонував зробити перерву. Як премію пообіцяв за обідом розповісти, як він познайомився з фізіологом сімнадцятого сторіччя Вільямом Гарві.

— Однак це не дуже цікава історія, — попередив він.

— Для тебе може й ні. А для історика науки? Та це майже те саме, що особисто зустрітися з людиною, яка виявила, що серце працює як насос.

Від часу прибуття до шато «Сім веж» ми так нікуди й не виїжджали, але ніхто нічого не мав проти. Метью видавався розкутішим та врівноваженішим, а я взагалі була щаслива від того, що поїхала з Оксфорда. Погрози Джиліан, моторошне фото моїх батьків, і навіть Пітер Нокс — усе це з кожною проведеною в маєтку годиною віддалялося в небуття.

Коли ми гуляли в саду, Метью взявся розповідати про поточну проблему щодо відсутності нитки макромолекули якоїсь речовини, яка мала міститись у пробі крові, але її там не знайшли. Намагаючись дохідливіше пояснити, він накреслив у повітрі хромосому, показав, де в ній проблемна