Читати книгу - "Аналітична історія України"

А з цієї нагоди є й усі підстави вітати «Малоросійських Козаків» на «вєлікорусской службє», зачинателів цієї великої справи.

* * *

Однак, що там трапилося того липневого дня (8 липня 1709) під Полтавою, з російських джерел важко зрозуміти: як звичайно, суцільна «вікторія» та жодної інформації.

П. Р. Маґочі пише про від 22 до 28 тисяч солдат зі шведського боку, та про десь 40 тисяч у Пєтра I, разом із козаками-зрадниками. Враховуючи якість військ, – співвідношення аж ніяк не катастрофічне. Іван Виговський під Конотопом розбив московитів з меншими силами; щоправда, з ним були татари. Козаки-зрадники, то зрадники, та про таку потолоч і писати не варто, але – де ж були на той час козаки Мазепи? – чому вони ніяк не відзначились під Полтавою?

Чи, хіба ота звичка (жива і досі) – пнутися все пересидіти водночас виглядаючи тим часом, від кого можна більше хапнути? Тоді можна сказати, що вона підвела Україну принаймні на триста років уперед.

Пишуть, що приблизно в цей самий час десь там тинявся й Кость Гордієнко, якого не запідозрити в любові до Москви, та ніби аж із 15 тисячами запорожців. То, що ж вони на той час поробляли? Адже, ті 15 тисяч кінних запорожців були в силах, як не вирубати впінь усі 40 тисяч піших московських грабіжників, то принаймні розігнати.

Бо ж отой Пєтр I військовим генієм ніяк не був, як би там не розливався солов’єм Пушкін із його «лєгкостью в мислях нєобикновєнной». Поґотів не був ним і колишній крадій з московського базару, а нині «свєтлєйшій князь» – Сашка Мєншіков.

Уявімо собі на мить неможливе, не до уяви: що от весь український нарід одночасно повстав, – куди би поділася ота армія дрібного базарного крадійка Мєншікова, новоявленого московського військового генія? – та тут і жодного шведа не було би потрібно. Але…

Не повірили добрі українські люди шведському королеві, не повірили гетьману Мазепі, – повірили брехні завідомих покидьків, «непримиримих ворогів усіх народів світу». Що ж, все й отримали, на що розраховували.

Отже… що тут сказати? – виходу, як бачимо, – не було. Бо, з трьох сусідніх країн, – одна панська, друга басурманська. Та лише третя, хоч і з найгірших у світі, та зате своя, православна, єдиновірна.

А проста думка про те, щоб спираючись на допомогу далеких шведів, що так вчасно прийшли – ніби з неба упали, – відбитись і від нахабних єдиновірців та зажити окремо, у своїй хаті своєю правдою, – так і не влізла у козацькі голови; мабуть, що за своїми масштабами.

* * *

І – наостаннє. Якою ж це ницою худобою треба було бути, щоби не помститися за Батурин?! – за вирізане впінь кацапами населення міста? От цього, напевно, не припустилися би наші предки: ні кимеріяни, ні скити; ні ґоти, ні гуни. Бо всі вони вірили непорушно у велику (як не головну) істину світу – помста є єдиною матір’ю справедливості.

Деякі підстави для ліпшого розуміння ситуації дають нам ті зміни, що зайшли з часів Хмельницького та Виговського. То були свої гетьмани, прийняті народом, та – як такі, – схвалювані або критиковані ним. Мазепа двадцять років пробув московським управителем України, бо для царя Пєтра він був гетьман України, перепрошую – Малоросії, а для народу – звичайним намісником царя; та таким, мабуть, і полишився в очах народу. На відміну від попередників, він ніколи не відзначався військовими перемогами, ба – навіть знаючи цю свою слабкість – свідомо уникав особистої участі у якихось там військових підприємствах. Своєю людиною, зате, був у старшині, яку сподобився іще більше відокремити від народу, виособив іще більше. Та до того ще постійно пнувся прикартати або знищити Січ, в якій, як і його московські покровителі, – вбачав «гніздо бунтів». Та, не яких-небудь, а найгірших – які могли йому пошкодити в очах царя.

А, як воно було так, то за будь-яких умов, навіть опинившись по один бік, – не знайшов би й порозуміння з Костем Гордієнком, переконаним антимосковитом.

Отже, і його раптова (хоч як підготована заздалегідь) задекларованість (бо, шкода, не було нічого більше) на боці Карла XII, – нічого не змінила у відношенні до народу, з тієї простої причини, що вже пригадувалася, що не був він у очах останнього українським гетьманом. Від служби московському цареві – перебіг на службу так само чужому королеві шведському; так повинні були міркувати сучасники тих подій: особиста справа самого Івана Мазепи. Таке саме ставлення мало бути, ймовірно, й до отієї старшини, що спочатку задекларувалася на боці Мазепи, а потім так само розпласталася на брюсі перед царем: «Прості, батюшко, нє туда побєжалі!»

З цього боку можна було би сказати, що і дріб’язкове приниження «ізмєнніка царю» великоросійським патріотом Н. Костомаровим, і скорботний епос Гната Хоткевича «Іван Мазепа», – є де в чому однаково далекі від подій часу.

Не був той Іван Мазепа такою вже видатною постаттю історії, та мало на неї подіяв (хоч – міг би). А те, що врятував свою посмертну репутацію, покинувши московського покидька, хвала його честі та совісті. Не більше.

А все це й дозволяє думати, що поринання до московського болота, де приречене гинути все добре й прогресивне: труд, працьовитість, уміння, думка та розум, – значною мірою відбулося для України раніше: епоха Мазепи вже нічого не вирішувала. Принаймні, за умов перемоги російського недоумка під Полтавою…

Тікаючи за Дніпро – до Туреччини, кілька тисяч шведів зі своїм королем і козаків зі своїм гетьманом Мазепою, залишили далеко позаду своїх переслідувачів, російських пішаків. Для тих степ був завжди не до подолання, – де взяти їжі? – де взяти води? А цим була їжа для коней, була вода, та була навкруги й різна степова дичина, на яку мерщій навчилися полювати й шведи. Хоча відомий нам Костомаров не зміг оминути і з цієї нагоди продемонструвати свою дурість, твердячи, ніби:

Козаки, звичні до татарських звичаїв, різали коней, що відставали та нездатні були на подальший шлях,