Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

Минали місяці, й у пресі почали з’являтися подробиці ленінських жорстокостей. Екскурсоводи музею були приголомшені однією з передач програми «Взгляд», яка розповідала про причетність Леніна до навмисного вбивства одного православного священика, який пообіцяв передати продовольство для жертв голоду в обмін на припинення вилучення більшовиками предметів культу із церков. Екскурсоводів це так ошелешило, що вони потім не зізнавалися відвідувачам, що бачили передачу, щоби не відповідати на неприємні запитання.

У квітні у музеї почали відчуватися наслідки всіх цих викриттів. Кількість відвідувачів упала із 700–800 на день до 200. Бували дні, коли музей відвідувало не більше сотні туристів, і саме в такий день група робітників із Челябінська відмовилася виходити з автобуса.

Незабаром подібна реакція стала звичайною. Ахметова вважала, що людям не обов’язково демонструвати своє ставлення так агресивно, але стала помічати ворожість навіть тих, хто заходив до музею. Вони стояли мовчки та виглядали сердитими. Вони не виказували інтересу до її пояснень. Потім у книзі для відвідувачів вона знаходила записи на кшталт: «Для чого все це побудовано?»

Кукобака, студенти, Ахметова були лише окремими прикладами з тих мільйонів людей, на яких вплинула нова інформаційна політика в період перебудови.

За допомогою ідеологічної цензури режим показував радянському народу світ у такий викривлений спосіб, що майже кожний аспект дійсності — від успіхів радянської космічної програми до безробіття у США — мав бути прямим чи непрямим підтвердженням переваги радянської системи.

Коли ж радянські громадяни почали позбуватися цих нав’язаних ілюзій, комуністичний режим був приречений, бо (попри сподівання комуністів-лібералів) радянським населенням не можна було маніпулювати довічно. Коли внаслідок гласності режим утратив свій «небесний мандат», маятник громадської думки не зупинився на середині своєї траєкторії, а набув непереборного руху в протилежний бік.

Проте крах фіктивного всесвіту не змінив основних психічних особливостей народу, який впродовж 70 років підпорядковувався облудній ідеї і в цьому процесі втратив будь-яке уявлення про трансцендентність. До числа цих особливостей належить прагнення жити в світі ілюзій, схильність вважати людей взаємозамінними та тенденція зводити всіх до одного рівня.

Попри зміни в Радянському Союзі, ці особливості залишилися невід’ємною складовою національної індивідуальності й були помітні впродовж десятиліть у перебігу всіляких політичних і неполітичних подій.

Найважливішою рисою радянського громадянина було прагнення втекти від реального світу і жити в світі ілюзій.

У червні 1980-го, через півроку після вторгнення в Афганістан, я вирішив з’їздити до Шадринська — міста з 80-ти-сячним населенням, розташованого за 160 кілометрів на схід від Уральських гір.

Мої московські знайомі не вірили заяві уряду, нібито вторгнення до Афганістану є відповіддю на «заклик про допомогу», але я припускав, що в «глухих закутках», на євразійських просторах, де мешкає більшість радянських громадян, думка може бути іншою. Я став роздивлятися мапу в своєму кабінеті в пошуках напрямку й нарешті зупинився на Шадринську, який був практично географічним центром СРСР. Білл Шмідт із Newsweek

погодився скласти мені компанію, і ми замовили два квитки в купе транссибірського експресу.

Промені передвечірнього сонця пробивалися крізь вікно нашого купе, а потяг котився лісами та хащами Підмосков’я, повз пошарпані рублені будиночки сіл і юрби провінційних мешканців в очікуванні електричок на платформах приміських станцій.

Нашим сусідом по купе був шкільний учитель на пенсії. Він розповів нам, що брав участь у зустрічі на Ельбі російських і американських військ у 1945 році. Він згадував, які дружні стосунки були тоді між обома країнами. «Ми б і досі були друзями, — сказав він, — якби не Черчилль. У 1946 році я чекав на демобілізацію, коли Черчилль виступив зі своєю промовою у Фултоні про “залізну завісу”. Наказ про мою демобілізацію було скасовано, і мені довелося відслужити ще рік. І все через Черчилля».

Ми стали розмовляти про Олімпійські ігри, якими тоді були зайняті думки майже в усіх, і я спитав у вчителя, що він думає про американський бойкот, оголошений президентом Картером.

«Це ганьба, що американська команда не приїде, — сказав він. — Я розумію, це пов’язано з Афганістаном, але це ж політика. Політика не повинна втручатися в спорт. Це різні речі».

«То Ви не схвалюєте цього бойкоту?» — спитав я.

«Мені шкода спортсменів — так пролетіти після всіх цих тренувань».

Ми вийшли в коридор і продовжили нашу бесіду, дивлячись на берези та поля Московської області, що проминали за вікном потяга. Я не наважувався згадати про Афганістан, але оскільки вчитель сам про нього згадав, то я спитав, що він думає про тамтешню війну.

«Ми лише надали Афганістану допомогу, — сказав він, вочевидь збентежений усією цією дискусією, — так само, як американці допомогли нам під час Великої Вітчизняної війни».

«Тож Ви не вважаєте цю війну в Афганістані вторгненням?»

«Звісно, ні, це радянська допомога. Все офіційно, заклик про допомогу був надрукований у наших газетах».

Вчитель повернувся до купе, а ми зі Шмідтом залишилися в коридорі ще на кілька годин, милуючись панорамою лісів і полів. Ми ще багато з ким бесідували впродовж цієї подорожі до Шадринська, яка тривала 39 годин, але почуття вчителя поділяли, схоже, майже всі. Ніхто не сумнівався (принаймні зовні) в тому, що радянське вторгнення є «братерською допомогою», наданою у відповідь на «заклик» уряду Кармаля, хоча цього уряду на момент заклику вже не існувало, і цей факт мав бути очевидним для всіх.

Стемніло, й у вагоні запала тиша. Провідниця рознесла пасажирам склянки із чаєм, а музику, що лунала із динаміків, вимкнули. Єдиним звуком залишився ритмічний стукіт коліс. Тим часом вагоном поширилися чутки, що тут їдуть двоє американців, і до нашого купе з пляшками горілки потяглися гості — поговорити. Серед них були робітник із Архангельська, молодий солдат, робітник із Ленінграда та чиновник із Мінська. Це дало нагоду знову відкрити дискусію про бойкот Олімпіади та вторгнення в Афганістан.

Ленінградець сказав, що, на його думку, президент Картер намагається залякати Радянський Союз, але хоч що там би робив Картер, радянський народ цілком підтримує рішення допомогти уряду Кармаля в Афганістані.

«Не всі радянські громадяни були за, — сказав я. — Як щодо Сахарова? Він засудив це вторгнення і був засланий».

Атмосфера в купе була дружньою, наші супутники підливали нам у склянки горілку, але згадка про Сахарова зачепила їх за живе.

«Сахарова ніколи не карали за те, що він говорив, — зауважив учитель. — Радянський Союз — демократична країна. Тут людей