Читати книгу - "Полуничний сезон"

Верби росли довкіл ставу скрізь, але найгустіше — біля дамби і у вершині. У вершині шумів очерет. Тож напрямки поїхали туди. Як на зло, було дужо темно, а над водою ще й поснувався туман. Мечі світла від фар машини розсікали темінь. Їхали, немов у тунелі. Зрідка зупинялися, водій повертав машину в один бік, у другий. Вогкуваті місця обминали, щоб не загрузнути. Оперативним мовчали, і жінка перестала плакати, лиш важко схлипувала. Як тільки верби погустішали, всі позіскакували на землю і пішли ланцюжком, присвічуючи кишеньковими ліхтариками.

Мотоцикл «К-750» знайшли, як і говорила дівчинка, під розлогою вербою, що розкинула віти на сухому пагорбі. В колясці лежали піджак, штани, труси і черевики. Жінка вхопила одежу, притисни до грудей і заголосила примовляючи:

— Ой Степанчику! Ой, що ж це воно!..

Всі розуміли, що гукати марно, однак спершу погукали.

— Певно, таки доведеться лізти у воду, — сказав Турчин і мерзлякувато стенув плечима — він ішов понад ставом, заросився ледь не по пояс, і тепер холод пробирав тіло.

— А може, я змотаюся по сторожа? — запропонував Яківчук. — Він живе на хуторі. У нього човен.

— Сторож не завадить, — глянув на став Сивокінь. — Але не будемо гаяти часу. Чоловік, судячи з усього, не міг залізти глибоко. Так що гайда покупаємося. Було б добре, щоб машина з берега підсвічувала. Та хай уже їде по сторожа. Будемо йти близько один біля одного, заходити лиш по груди. Хто серед вас рибалка?

— Всі любителі ловити рибу зі сковороди, — сказав Іваненко. — А справжній рибалка Яківчук. Може, зупинити машину?

— Хай вже їде, — заперечив Турчин. — Окрім нього, ніхто не знає, де живе сторож. Ну, а де краще ставити ятери, ясно — на плесах.

Жінка, скільки її не відмовляли, і собі полізла у воду. Вода була не такою вже й холодною, роса куди дужче холодила тіло. Брела молодиця поряд із Турчиним і все приплакувала, інколи зводила голову і хрипко гукала:

— Степане-е!

— … ане-е, — відгукувалося десь аж на тому березі.

Зайшли у воду по груди раз, зайшли другий, третій, і тільки на четвертому разі, як уже повернувся Яківчук, сказавши, що сторож гонить човна, наткнулися на ятір, а потім і на Товкача. Він устиг пришпилити до дна одного кулика, а як натягував другого, його і настигла смерть — не впав, а осів у воду. Присвітили ліхтариками і побачили: стріляли зблизька, дріб ліг кучно — обличчя і верхня частина грудей посічені на решето.

— Треба викликати когось із прокуратури і судмедексперта, — похмуро мовив Сивокінь.

Жінку майже винесли на берег. Вона не могла плакати, тільки хрипіла.

Судячи з усього, вбивця ховався в густому кущі очерету, якого з рідними кущиками розділяло велике плесо. До того куща і тягнув Товкач другого куля. Як же злочинець заліз у воду непоміченим? Увечері скрізь, а ще на ставу, де і повітря густе, і поверхня гладенька, чути найменший шурхіт.

— Чую нутром, що сліди тут тягнуться до квартирних крадіжок, — говорив слідчий. — А ти, Павле?

— Теж думаю про це… Невже Пилипчук?

— У нього нема рушниці, — зауважив Яківчук.

— Зареєстрованої. А не зареєстрованої?

— Такого на моїй дільниці намагаюся не допускати.

— Ми от і злочинів на території району стараємося не допускати, а вони є. То, може, пошукаємо у Пилипчука зброю? Може, вдасться знайти набої… А може — мокру одежу, взуття.

— А я не вірю тому, що Пилипчук убивця, — засумнівався дільничний. — Натура в нього не та.

— Яка ж це в нього натура?

— Добра.

— Теж мені знайшли доброго… Хай навіть не крав, а тільки перепродував крадене, — і то вже паскудник.

— То речі, а тут життя людини. Зрештою, побачимо.

Слідчий прокуратури та судмедексперт приїхали на світанку. Ні в кого нічого не розпитували, бо дорогою про все дізналися від шофера, а відразу почали оглядати і вивчати місце події.

— Да-а, роботонька, — шкріб потилицю Скрипка. — Може, собаку викликати? Хай пошукає слідів. Воно хоч і вода, але ж не міг злочинець спуститися на став із парашутом. Та й зі ставу потрібно якось вибратися.

— А може, він і стріляв у ставу, щоб не зоставити слідів. Бо куди зручніше було бабахнути на березі.

Затаївся злочинець не в тому кущі, до якого тяг другого ятера Товкач, а в дальшому, що густішому. Не зламав жодного стебла. Збитих дробом кілька очеретин знайшли у протилежному кущі, там, до плавали дерев'яно-волокнисті пижі — стріляли зарядженими патронами.

— Я думаю, — промовив Скрипка, — найперше треба потривожити рибалок-браконьєрів.

— І браконьєрів-мисливців, — додав Яківчук.

— А що їм зараз робити на ставу, та ще й уночі?

— Б'ють ондатр.

— Та який дурень піде бити ондатр темної ночі?

— Та вони тільки ночами б'ють і в основному стріляють на шум.

— Слухайте, — похопився Сивокінь. — А може, нещасний випадок? Пригадуєте, торік, у розпал полювання на качок, тут підстрелили одного мисливця?

— Так то з якої віддалі. А тут, вважай, упритул.

— Але ж то було на світанку, а нині — темної ночі.

— Коли сталося, скажу пізніше, — кашлянув судмедексперт, худий, гостролиций чоловік років біля п'ятдесяти.

— Коли ондатр стріляють уночі, то й цю версію не будемо відкидати, — сказав слідчий прокуратури Скрипка. — Хто нею займеться?

На мить усі замовкли, дослухаючись до важкого шурхоту очерету і грудного схлипування дружини покійного. Вбитого вже перенесли в машину «швидкої допомоги», і судмедексперт поглядав на годинник. Він уже міг їхати, але не поспішав — хотілося знати, до чого домовляться оперативники.

— Яківчук, хто ж іще, — підказав Турчин. — Він сам рибалка заповзятливий. Йому і карти в руки.

— Який там із мене рибалка, — зніяковів