Читати книгу - "Молоді літа короля Генріха IV"

Його всього аж затрусило від каяття, і він мусив триматись за ліжко руками й зубами. «Я не знав, що таке пекло. Де був мій розум? Чи я так захопився Марго, що не міг із нею розлучитись? Ні, не в тому річ. Якби так, то я просто міг би викрасти її й утекти геть від цього двору. Але я не хотів його покидати, бо мені було цікаво, що тут небезпека, що тут треба відваги, мене лоскотав страх — і я бавився, мов дитина, замість спрямувати погляд у пекло». І ще раз його струснула душевна мука, аж захиталося ліжко.

Так, ця страшна поразка змусила його проклясти свою молодість. «А я ще хотів повчати пана адмірала! Закидав йому, що він провадить марну війну! Але в Коліньї була віра, що робить людину вільною — чи то від іспанського гніту, чи то від власних пристрастей. Він знав, що таке пекло, й боровся проти нього. А я — вскочив у нього». Цього вже було забагато. Це вже зломило його. Думки перейшли в якийсь дурман, схожий чимось на юнацький екстаз. Отак колись у Лa-Рошелі, під морським вітром, серце його рвалось назустріч новому світові. А тепер знову, тільки цей світ уже не був широкий і вільний, подібний до царства божого. Цей був сповнений страждання й ганьби. З нього било сірчане полум'я, воно палахкотіло вже близько, ось-ось, зараз воно огорне його. В дурмані свого відчаю він схопився й почав битись головою об стіну. Ще раз, із розпачу, лобом, ще раз! Він уже не думав більше ні про що й не міг сам спинитися. Але його стримали.

Чиїсь руки силоміць посадили його.

— Спокійно, ваша величносте! Розважність, самовладання, душевна рівновага — це і християнські чесноти, і приписи стародавніх філософів. Хто їх забуває, той кривдить самого себе, — а якраз на цьому я застав вас, і саме вчасно, мій любий молодий владарю. Я не сподівався від вас такого, — ні, не сподівався. Я чекав, що ви сприймете Варфоломіївську ніч занадто поблажливо і — як би це сказати — з безтурботною зневагою. Коли я зазирнув у двері перший раз, ви, правда, лежали на голих дошках, одначе спали, і віддих ваш був такий спокійний, що я сказав собі: «Не будіть його, пане д'Арманьяку! Він ваш король, а ця ніч була тяжка. Коли він прокинеться, ви побачите, що він усе подолав, — і, наскільки ви його знаєте, він ще й кине дотеп».

Ця довга тирада, смілива й піднесена, майстерно інтонована, дала вісімнадцятирічному юнакові досить часу, щоб отямитись від розпачу й стати хоч зовні схожим на колишнього Анрі. «Кине дотеп», — такими словами закінчив слуга-дворянин, а його пан зразу й підхопив:

— Чи двір і досі в такому доброму настрої, як цієї ночі? Коли так, то мені, щоб завершити весілля, потрібні будуть два пастори й заупокійний спів. На догоду мені підспівуватиме й сама пані Катрін.

Але сміх застряг йому в горлі.

— Ні, це ще не те, що треба, — сказав д'Арманьяк із сумнівом. — На початок вистачить, але вам не слід показувати на людях, що у вас на серці! Поводьтесь легко! Поводьтесь невимушено! — Він, звичайно, й сам розумів, що в таку мить це вимога надмірна. Не сказавши більше й слова, він приклав королю мокру хусточку до чола, трохи напухлого від ударів об стіну. А потім, своїм звичаєм, приніс кадуб для купання. Наливаючи його, він сказав: — Я не зустрів ні душі, коли ходив по воду. Тільки одні двері хтось потихеньку причинив. Поки ви спали, я й на вулицю виходив, голод мене вигнав, бо в кухнях нема нічого, там останнім часом лилося більше людської крові, ніж курячої, і хто мав різати курей, того зарізано самого. І нa вулиці нікого, тільки здалеку показалися двоє чоловіків із білими знаками — у мене тепер на ці знаки зір гострий. Я вже шукав, куди сховатись, аж бачу — обидва повернулися й пішли геть. Якщо мене не підвели очі, то вони навіть не пішли, а побігли, бо так високо задирали ноги, аж п'яти блискали. Скажіть мені, ваша величносте, що це означає?

Анрі й справді задумався над тим.

— Навряд чи вони бояться нас, адже вони майже всіх наших вибили, — сказав він.

— А в сумління ви не вірите? — спитав д'Арманьяк, піднісши обидві руки й застигнувши нерухомо. Анрі дивився на нього поважно, мов на статую святого.

— Обидва ті білі, певне, сплутали тебе з кимось, — вирішив він. А потім вліз у кадуб з водою. — Вже й смеркає,— зауважив він. — Дивно: дня наче й не було.

— Був, але день тіней, — поправив д'Арманьяк. — Тихо й безсило проминув він, утративши стільки крові. До самого вечора всі сиділи вдома, нічого не їли, перемовлялись тільки пошепки і, може, лиш в одному показали себе живими людьми: з трьохсот фрейлін королеви-матері жодна не лежала в ліжку сама.

— Д'Арманьяку, я б щось із'їв, — сказав Анрі.

— Розумію, ваша величносте. Це в вас озивається не сама тілесна потреба. Глибока душевна мудрість пробудила в вас бажання підживитись. Із добре наповненим шлунком ви зможете гідніше показатися серед голодних бідах і матимете якусь перевагу над більшістю. Прошу вас! — І перший камердинер розгорнув на всю ширину халат. Аж коли він витер короля досуха, той побачив стіл, а на ньому хліб і м'ясо.

Анрі накинувся на їжу. Він