Читати книгу - "Шлях меча"

Уламок подумав.

– Просто так. Дивлячись на тебе, Вилорогий, мені чомусь завжди лаятися хочеться…

– Тихо! – осмикнув базік есток. – Єдинороже, скажи Ченові – нехай далі читає! І перекладай слово в слово.

Я виліз із-під стола з аркушем у лівій руці і Єдинорогом у правій.

– Чую-чую, – пробурмотів я собі під ніс. – Чую й читаю…

Аркуш був наполовину менший, ніж попередні, й на папері іншого сорту.

«…ми недооцінили їх і переоцінили себе. Двоє зуміли втекти разом зі своєю зброєю; мало того – вони забрали з собою меч одного з убитих ассасинів. Сподіваюся, у втікачів вистачить розуму й обережності не мститися, а зникнути з Мейланя, розчинившись у численному населенні емірату.

Сподіваюсь… і ще я сподіваюся, що вони виявляться чеснішими від нас і далі не порушать своєї клятви; а Дванадцятьма й Одним вони стануть нескоро, якщо стануть узагалі.

Навіщо я пишу все це? Не знаю. Знаю тільки, що ховаю ці записи в потаємній надії, що їх коли-небудь хтось знайде. Дуже хочеться пожити в чистому світі; і дуже не хочеться вмирати негідником, який не сказав ані слова на своє виправдання, хоча виправдання мені немає й бути не може.

Адже сьогодні вночі я, Фань Анкор-Кун, Вищий Мейланя, старійшина Ради – сьогодні вночі я вбив людину…»

– Усе, – тихо вимовив Я-Єдиноріг. – Ось тепер – усе.

– Усе? – запитальною луною відгукнувся Кос. – Ой, сумніваюся…

«Ось чому старий Кханда й Ковзкий Перст перезирнулися, коли я сказав їм, що вбив Придатка! – подумав Єдиноріг. – Вони добре знали, що це означає, старійшини-клятвопорушники…»

– Підсумуємо, – сказав Кос, сідаючи навпроти мене.

Я приготувався слухати, одразу ж віддавши Косові пальму першості у важкій справі підведення підсумків; а Єдиноріг приготувався перекладати.

– Згідно з цими записами, колись між старійшинами Ради Вищих Мейланя (і не лише Мейланя) і ассасинами-вбивцями, які виявилися зовсім не вбивцями, а останніми, так би мовити, свідками Істини, – між ними було укладено угоду. Так?

– Так, – відповів Я-Єдиноріг.

Інші промовчали. Про що тут сперечатися?..

– Згідно з цією таємною угодою й зберігаючи гідність людства за каноном учення Батин – доволі своєрідний канон, слід завважити! – раз на рік старійшини й свідки Істини збиралися в таємному місці без сторонніх і врочисто вбивали один одного. Сімсот років поспіль. Зберігали в такий спосіб насіння Істини.

– Зберігали, а тоді у домовину клали, – пробурчав я.

Кос не звернув на це ані найменшої уваги. Він підвівся, залишивши лежати Сая й Заррахіда, витягнув із рукава квітчасту пачку куплених у крамниці пахощів – легкий сухий аромат миттю поширився по кімнаті – і взявся розставляти тоненькі курильні свічки в усі можливі й неможливі кутки.

Відтак ан-Танья кілька разів ударив кресалом – іще на початку читання ми запалили звичайні свічки, але Кос чомусь вирішив ними не користуватися – і підніс тліючу губку до чотирьох-п’яти оглушливо запахущих (виявляється, й таке буває!) паличок.

– Чудово! – з видимим задоволенням принюхався Кос. – У Кабірі таких немає… не привозять купці. Отже, вчення Батин процвітає, плодоносить і, нарешті, загниває – у результаті чого єретично настроєні батиніти Кабіра, Дурбана, Кимени й Хаффи відрікаються від Прихованої Таємниці. Залишається давній Мейлань, де традиції споконвіку настільки сильні, що розраховувати на добровільне зречення останніх свідків Істини не доводиться.

– Вони називають їх Тьмяними, – мовив я Косові.

– Вони? – здивовано звів брову ан-Танья. – Їх? Хто вони, кого – їх, і чому – тьмяними?!

Я на мить зняв праву руку з Єдинорога. Якщо, пояснюючи, я бовкну щось образливе – нехай не чує…

– Вони – це вони, – я поглядом показав на наших супутників. – Звитяжці, тобто… Їх – це зброю ассасинів. Тобто, батинітів. Ми зовемо батинітів ассасинами, а Звитяжці називали й називають їхню зброю – Тьмяними.

«А ти справжній мудрець! – почувся приглушений і глузливий голос Єдинорога. – Точнісінько Саїд-на, Глава Вчення… ти гадаєш, я ображаюся, коли ти називаєш нас зброєю? А ми іноді забуваємося й по-колишньому кличемо вас Придатками. То й що? Поклади краще руку на місце, бо чутно погано… і Дзю лається, що перекладаю не все. Поклади, поклади, бо перекладу йому все, і він тобі взагалі життя не дасть!.. Нумо, Придатку Чене, клади руку на зброю…»

Гм… виявляється, прямий контакт нам уже й не те щоб потрібен! Чутно просто гірше, а з усім іншим – усе гаразд! Може, я й сам тепер наполовину Звитяжець? Особливо якщо в латах.

Або Тьмяний?..

Я поклав руку на місце й вирішив не перекладати Косові нашу останню розмову з Єдинорогом.

І Єдиноріг не перекладав – тільки вже Саєві, Дзютте й Заррахіду.

«Можуть, зрештою, у нас бути маленькі особисті таємниці?!» – разом подумали ми.

І усміхнулися.

Ан-Танья в цей час нюхав дим від курильних паличок і задумливо барабанив пальцями по столу.

– Тьмяні, то й Тьмяні, – нарешті кивнув він. – У мене інше запитання є. Ось напали ваші старійшини на батинітів усупереч клятві й заради вищих цілей; залишилися від Дванадцяти й Одного всього двоє – приміром, Сьомий і Дев’ятий, та й ті зникли невідь куди; запанували навкруги мир, тиша і спокій опор…