Читати книгу - "Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі"

Здавалось, її гнітючий тягар можна відчути руками. Сплівши пальці, я поклав руки на стіл і глибоко вдихнув. На екрані з'явилася відповідь:

> Я зараз перебуваю тут тому, що для мене це найкраще місце, незалежно від того, подобається воно мені чи ні. Бо мушу тут перебувати. Я не маю права вередувати. Ми не можемо зустрітися, навіть якби я цього хотіла. А ти думаєш, що я не хотіла б тебе побачити?..

Куміко, здавалось, на мить затамувала подих, а потім її пальці забігали по клавіатурі.

> Так що, будь ласка, більше не муч мене цим. Якщо можеш щось для мене зробити, то це якомога швидше забути про моє існування. Викинути з пам'яті час, — який прожили разом, наче його й не було. Так буде найкраще для нас обох. Я впевнена.

Я відповів:

> Ти сказала, що хочеш, щоб я про все забув, залишив тебе в спокої. Та водночас звідкись у цьому світі ти звертаєшся до мене, просиш допомоги. Твій слабенький голос я виразно чую тихими ночами. Це, безперечно, твій голос. От що я думаю. Одна Куміко й справді намагається віддалитися від мене і, напевне, має для цього причини. А інша відчайдушно пробує до мене дістатися. Я в цьому твердо переконаний. І хоч би що ти мені казала, я не можу не вірити тій Куміко, яка просить у мене допомоги й хоче до мене наблизитися. Хоч би які були причини, я ніколи не зможу так просто тебе забути, викинути з пам'яті час, прожитий разом. Бо неможливо закреслити все, що було в моєму житті. Це все одно що закреслити самого себе. Щоб таке зробити, я мушу знати, які для цього є вагомі причини.

Знову настала пауза. Монітор допомагав мені гостро відчувати мовчання Куміко. Воно просочувалося з кутків екрана і, немов важкий дим, розпливалося по кімнаті. Я добре знав, як вона мовчить. За роки спільного життя я не раз відчув його на собі. Куміко сиділа, затамувавши подих і насупивши брови, зосереджено вдивлялася в екран. Я простягнув руку до чашки, ковтнув охололої кави. Потім, не випускаючи чашки з рук, так само, як Куміко, затамував подих і вп'явся в монітор. Гнітюча мовчанка міцно зв'язувала нас через стіну, що розділяла наші світи. Ми були потрібні одне одному понад усе на світі. Це точно.

> Я не знаю.

> А от я знаю…

Я поставив чашку й квапливо застукав по клавішах, наче хотів схопити швидкоплинний час за хвіст.

> Я таки знаю. І хочу якось дістатися туди, де перебуваєш ти — та Куміко, котра просить моєї допомоги. Однак, на жаль, поки що я не знаю, як туди потрапити і що чекає на мене там. Відколи ти пішла, я жив з таким відчуттям, ніби мене закинули в темну в'язницю. Але зараз я поволі, крок за кроком, наближаюся до суті речей. До того місця, де ти перебуваєш. Мені будь-що хотілося це тобі сказати. Я все ближче підступаю до цього місця і маю намір не зупинятися.

Усе ще тримаючи руки на клавіатурі, я очікував відповіді Куміко.

> Я не розумію, про що ти.

Розмова скінчилася, коли вона надрукувала:

> До побачення.

На екрані з'явилося повідомлення, що зв'язок припинився. Розмова урвалася. Та я все одно втупився в монітор, сподіваючись появи на ньому чогось нового. Можливо, Куміко згадає, що забула щось сказати. Але вона не поверталася. Хвилин через двадцять я махнув на все рукою. Зберігши файл, я встав і пішов на кухню випити холодної води. Зупинившись перед холодильником, якийсь час я стояв з порожньою головою і вирівнював дихання. Навколо панувала мертва тиша. Здавалось, увесь світ прислухається до того, про що я думаю. Однак я не міг ні про що думати. Не міг, от і все.

Я повернувся до комп'ютера, сів на стілець й уважно, від початку до кінця, перечитав збережену на екрані переписку: що сказав я, що — Куміко, хто кому що відповів. Залишена на моніторі наша розмова дивним чином оживала в мене на очах. Пробігаючи по рядках, я чув голос Куміко, впізнавав його інтонацію, ледве помітні відтінки, манеру вставляти паузи між словами. Курсор, зупинившись наприкінці останнього рядка, регулярно миготів, ніби підладжуючись до биття серця, і з затамованим подихом чекав, коли на екрані з'явиться наступне слово. Однак слів не було.

Закарбувавши собі в голові усю розмову (вирішив, що краще її не роздруковувати), я натиснув мишкою на вихід з програми "Обміну повідомленнями". Постарався, щоб не залишити слідів у пам'яті комп'ютера, й, переконавшись, у виконанні моєї команди, я вимкнув його. Монітор коротко писнув і згас. Одноманітний механічний звук проковтнула тиша — так само, як тоне в небутті яскрава мрія.

Не знаю, скільки часу збігло після цього. Опам'ятавшись, я помітив, що сиджу за столом, уп'явшись очима у свої руки. На них залишилися сліди від мого тривалого пронизливого огляду.

Щоб стати "ні до чого не придатною", потрібно більше часу.

Власне, скільки?

24

Як рахували овець

У центрі замкнутого кола

Кілька днів після першого візиту Усікави я попросив Цинамона привозити мені щодня газети. "Здається, пора дізнатися, що відбувається в навколишньому світі, — подумав я. — Хоч би як я намагався його уникати, та настане час, і від нього не сховаюся".

Цинамон кивнув і відтоді щоранку привозив у "садибу" три різні газети.

Я став переглядати їх після сніданку. Газети, яких я не тримав уже давно, справили на мене дивне враження. Здалися чужими й пустопорожніми. Від різкого запаху друкарської фарби боліла голова, зграї дрібних чорних ієрогліфів разили мене в очі. Розташування тексту, шрифти заголовків і самі матеріали здавалися страшно нереальними. Я кілька разів відкладав газету, заплющував очі й зітхав. Раніше зі мною такого не було. Тоді я читав газети набагато простіше. А що, власне, у них змінилося? Ні, газети залишилися такими ж. Змінився я сам.

Начитавшись газет, я чітко зрозумів один факт: становище Нобору Ватая в суспільстві ставало щораз міцнішим. З одного боку, наполегливою політичною діяльністю він утверджував свою репутацію молодого члена палати представників, а з другого — постійно вів колонку в журналі, друкував свої думки й погляди, виступав з коментарями на телебаченні. Я весь час наштовхувався на його ім'я, але ніяк не міг збагнути, чому люди щораз начебто зацікавленіше прислухаються до його висловлювань. Хоча Нобору Ватая з'явився на політичній сцені недавно, його вже зараховували до великонадійних молодих політиків, а за опитуванням, яке провів один жіночий журнал, він виявився найпопулярнішим політиком. Його вважали діяльним інтелігентом, розумним політиком нового типу, небаченого досі в суспільному житті.

Я попросив Цинамона купити журнал, куди дописував свої статті Нобору Ватая, а щоб не привертати до нього уваги, додав до списку кілька інших журналів, що не мали жодного стосунку до брата Куміко. Цинамон без жодного зацікавлення переглянув список і запхав його в кишеню піджака. Наступного дня журнали разом з газетами лежали на столі, а Цинамон, як завжди, слухаючи музику, узявся прибирати.

Вирізуючи із журналів та газет статті як самого Нобору Ватая, так і інших авторів про нього, я склав на нього досьє, що незабаром розбухнуло від зібраного матеріалу. За допомогою цих вирізок я спробував зрозуміти Нобору Ватая як політика. Зрозуміти, так би мовити, з нуля — як звичайний читач, забувши про неприязнь, яку ми відчували один до одного, й відкинувши будь-яке упередження.

Однак збагнути суть Нобору Ватая виявилося нелегко. Заради справедливості треба сказати, що його статті були непоганими, добротно написаними, логічними, а деякі з них навіть просто чудовими. Вони містили багато вміло обробленої інформації і навіть деякі висновки. Порівняно з тим, як вигадливо й наукоподібно він писав раніше, тепер його тексти були на кілька ступенів простішими й відвертішими. Принаймні зрозумілими для таких людей, як я. Однак за цією ясністю і доброзичливістю його опусів я не міг не помітити зарозумілості людини, яка ніби бачить інших наскрізь. Від затаєної в ньому злості в мене мороз ішов поза шкірою. Це тому, що я знав, що він за людина, який у нього пронизливий холодний погляд, яка манера говорити, а звичайна людина й не здогадувалася, що приховується за його словами. Через це я вирішив ні про що не думати, а простежити тільки за ходом думок в його статтях, що опинилися під рукою.

Та хоч як я в них вчитувався, скільки пробував бути неупередженим, не зміг зрозуміти, що він насправді хоче сказати. Кожний його аргумент, кожне твердження здавалися по-своєму логічними, але, взяті разом, урешті-решт заводили мене в глухий кут. Навіть підсумувавши всі подробиці, я не бачив виразної цілісної картини його світогляду. І не тому, що йому не вистачало чітких і ясних висновків. Вони були. Але він їх приховував. Нобору Ватая здавався мені людиною, яка в зручний момент відчиняє потрібні двері й, висунувшись назовні, голосно щось проголошує, а потім, хряснувши дверима, знову ховається.

Скажімо, в одній своїй журнальній статті він написав, що ніякі політичні та інші людські сили в сучасному світі не можуть стримати руйнівну енергію, породжену велетенською різницею економічного розвитку різних регіонів, і що згодом це призведе до лавиноподібних структурних змін у світі.

"Якщо зняти обруч з цієї бочки, світ перетвориться на велетенську купу й міжнародна мова моралі (хочеться назвати її "спільними принципами"), раніше самозрозуміла, перестане або майже перестане функціонувати. А щоб з цього безладу народилися "спільні принципи" нового покоління, напевне, доведеться чекати довше, ніж думає більшість людей. Словом, ми стоїмо перед такою глибокою, довготривалою духовною кризою, що аж дух перехоплює. Тож, природно, внаслідок таких крутих змін Японія опиниться перед необхідністю докорінної перебудови повоєнного політичного, суспільного й духовного устрою. У багатьох галузях — політиці, економіці й культурі — доведеться починати з чистого аркуша, переглядати й закладати нові основи. Те, що раніше вважалося самоочевидним і не викликало жодних сумнівів, раптово втратить свою законність. Звичайно, у цьому разі з'явиться також добра нагода для перетворення Японії як держави. Однак, за іронією долі, у такий рідкісний момент ми не маємо напохваті "спільних принципів", що потрібні як орієнтири для цієї "перебудови". Можливо, зіткнувшись з таким фатальним парадоксом, ми розгубимось і замремо, коли помітимо, що нагальна потреба в "спільних принципах" спричинена не чим іншим, як їхньою втратою".

Ось так коротко можна передати суть цієї досить довгої статті.

"У житті людина не може діяти без жодних орієнтирів, — писав Нобору Ватая. — Вона потребує принаймні тимчасової, гіпотетичної моделі принципів.