Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

А невдовзі зʼявився Оцифровувач. Так звертався до нього батько, тож патлатий, трохи не від світу цього незнайомець, який кілька разів приходив до нас і з яким батько любив поспілкуватися, саме так запамʼятався мені.

— Пане Оцифровувачу, прошу сюди, — батько брав його з притаманною йому улесливістю господаря за лікоть, і обоє зникали в кабінеті.

Не думаю, що Оцифровувач цікавився змістом того, що оцифровував. Не вірю, що він вчитувався в папери, що їх безжурно довірив йому мій батько. На дигіталізації родинних історій він заробляв, це був такий самий бізнес, як будь-який інший; працював кебетою, за що отримав щедру винагороду. В кожному разі, з їхньої останньої зустрічі патлань пішов у чудовому гуморі. Більше я його ніколи не бачив.

Як призначений мені лист міг опинитися в батьковому архіві? Може, вийнявши з поштової скриньки, батько відклав і забув про нього, а потім лист заникався між паперів та іншої кореспонденції? Таке припущення підбадьорило мене рухатись далі.

Наступним зображенням був аркуш, видертий із загального зошита, в яких ми конспектували лекції, старанно вписуючи все, що чули, щоб на екзамені слово в слово протараторити його й отримати «відмінно», а невеличка меншість, до якої належав я, вдавала, що конспектує. Якщо на початках я приходив в інститут, щоб відсидівши пару-другу, вирушити з колегами на пиво, то згодом узагалі припинив ходити туди. Замість пар я вирушав у тир постріляти. Я вбачав у цій розвазі більше сенсу, ніж у небилицях, що їх плів нам, надувши щоки й сховавшись за скельця в масивній оправі, професор, розчервонілий від власної брехні.

В аркуші стояло небагато, кілька скупих речень, проте і їх було більше, ніж досить. Виконаний тим самим незнайомим почерком, що й адреса, лист не містив ні дати, ні підпису, так що лише поштовий штемпель на конверті зафіксував день, місяць і рік відправлення. Самого листа я не знайшов, ні конверта, та й що від цього змінилося б?

Для мене так і залишилося загадкою, хто розпечатав лист — батько чи Оцифровувач. Якщо Оцифровувач, то чи переглядав батько коли-небудь зображення? Якщо ж батько, то не було сумніву, що він зробив би все, щоб я не прочитав його, і це «все» означало порвати і викинути. Проте сумнів не покидав мене — підозра, що батько таки першим розкрив конверт. Розкрив і... забув знищити?

Я не впевнений, що якби прочитав тоді написане і розшукав Мирославу, все владналося б, проте, не віддавши лист, батько позбавив мене навіть такої спроби. «Що ти ще приховав?» — хотілося запитати, знаючи, що не отримаю відповіді. Скільки ще таємниць забрав у могилу? Якби на одній шальці опинилась карʼєра, до якої з лише йому властивою ненавʼязливістю готував нас батько, а на іншій Мирослава, я ні хвилини не вагався б. Пригасле кохання раптом жбухнуло запізнілим вогнем, щоб обпекти наостанок.

Впевненість приходить із великим запізненням. Нічого не змінилося б, якби не поштовх, що його дав лист. Нічого й не змінилося — тривалий час усе було, як завжди, і лише всередині відбувалося щось, чому я довго не надавав особливого значення. Я жив тим самим ненапружливим плином, що й передше. Я був ловцем, якому риба успіху пливла в руки, й усі, хто знав батька, стверджували, що це в мене від нього.

Чи знав батько про мої стосунки з Мирославою? Він не втручався в моє життя, достеменно знаючи, що я рухаюся проторованою ним колією; не цікавився моїми сердечними справами, переконаний, що на все свій час і я прекрасно дам собі раду, а коли щось підказував, то подавав це так, ніби я роблю самостійний вибір.

Хоч як намагався, я не міг знайти жодної нитки, яка вела б від Мирослави до батька; нічого, що вказувало б, що йому відомо про наші стосунки. Мені хотілося думати, що батько пішов на той світ у невіданні. Він дбав про мене, він завжди дбав тільки про нас, про наш з братом добробут — нічого, чого не зичать своїм дітям батьки. Я починав розуміти його, але й себе також.

Діалог, що відбувся між ним і мною, зненацька постав у всій виразності:

— Ти летиш у Париж!

Він повідомив це підбадьорливим, заохочувальним й одночасно безапеляційним тоном, в його погляді не було й тіні двозначності, а очі випромінювали батьківське тепло.

Побачивши мою розгубленість, якої, схоже, сподівався, він додав — напівурочисто, напівзмовницьки:

— Ти переміг в олімпіаді знавців французької мови й культури.

— Я? — я все ще не міг прийти до тями.

— Ти, авжеж, — він поплескав мене по плечі.

Поволі дар мови повертався до мене:

— Ти жартуєш.

— Ні, не жартую.

— Але ж... але я не брав участі ні в якій олімпіаді...

— Як не брав? — батько вирішив розіграти мене.

— А так. І ти знаєш це.

— Хіба ти не ходиш на французьку?

— Ходжу! Хочеш почути, коли я востаннє там був?

Батько знизав плечима, ледь поморщившись.

— На заліку. Прочитавши моє прізвище, викладач поставив «зараховано», навіть не подивившись на мене. Я приходжу на французьку двічі на рік — в кінці першого семестру, а потім другого.

— Матимеш стимул поліпшити знання, — з того, як незворушно він відреагував, було ясно, що його не вразить ні це, ні будь-що інше. Мій батько був до всього готовий, жодна новина, хоч якою була б, не могла ошелешити його; у свої роки він скидався на легковажного хлопчиська.

— Мене не цікавить навчання, тим більше французька.

— Яка різниця...

— Я не хотів вступати в інститут.

— А що ти робив би?

— Нічого.

— А так отримаєш диплом.

— Нащо?

— Твоя візитка. Диплом випускника історичного факультету відкриє перед тобою будь-які двері. Житимеш і не журитимешся.

— Я й не журюся.

— Це добре, лише завжди так тривати не може. Можна, звісно, влаштуватись і без диплома, але це не те.

— Я не хочу нікуди влаштовуватися.

— Зараз. А далі?

— Далі теж.

— А ти поміркував, які в такому разі твої перспективи? Батько не вічний. Ти ж не хочеш сказати, що підеш на будову?

— Ні.

— І вагони також не розвантажуватимеш.

— Не конче.

— Ото й воно.

— Але...

— З