Читати книгу - "48 законів влади"

Люстіґ дав купюри Лоллерові, а той поспішив із ними до місцевого банку, де їх прийняли як справжні. Тепер бізнесмен почав гарячково благати Люстіґа продати йому пристрій. Граф пояснив, що це єдиний екземпляр, і тоді Лоллер підняв ціну до 25 000 доларів, на ті часи чимала сума (сьогодні це більше за 400 000 доларів). А Люстіґ однаково вагався: йому здавалося, що він учинить негарно, змушуючи друга стільки платити. Зрештою, він погодився продати. Люстіґ сказав: «Байдуже, скільки ви мені заплатите. Ви за кілька днів усе собі відшкодуєте, дублюючи свої гроші». Люстіґ змусив Лоллера присягнутися, що ніколи нікому не розповість про пристрій, після чого взяв гроші. Пізніше того ж дня він виїхав із готелю. Через рік, після численних даремних спроб дублювати гроші, Лоллер пішов до поліції з історією про те, як граф Люстіґ обдурив його за допомогою пари доларових купюр, якихось хімікатів і скрині з червоного дерева.

Тлумачення

У графа Люстіґа було орлине око на слабини людей. Він убачав їх у найменших жестах. Лоллер, наприклад, давав офіціантам завеликі чайові, нервував, розмовляючи з консьєржем, голосно говорив про свій бізнес. Люстіґ зрозумів, що його слабкістю була потреба у визнанні суспільством і повазі, яка, на думку Лоллера, належала йому завдяки його багатству. До того ж йому постійно ввижалася небезпека. Люстіґ зупинився в готелі, щоб підшукати здобич. У Лоллерові він побачив потрібного чоловіка, який хотів, щоб хтось зарадив його проблемам.

Тож, пропонуючи Лоллерові свою дружбу, Люстіґ розумів, що таким чином дає йому шанс на визнання іншими мешканцями готелю. Як граф, Люстіґ також пропонував нуворишеві доступ до осяйного світу старого багатства. І, ніби завершальний удар, він мав пристрій, який міг позбавити Лоллера всіх його тривог. Пристрій міг би поставити його на один щабель із самим графом, який також користувався ним. Не дивно, що Лоллер проковтнув принаду.

Пам’ятайте: шукаючи простаків, придивляйтеся до невдоволених, нещасливих, невпевнених. У них повнісінько слабин і потреб, які ви можете задовольнити. Їхня слабкість — це борозенка, за яку можна зачепитися нігтем великого пальця і повертати її як вам заманеться.

І доки я в темі, маю згадати ще один факт: характер людини можна пізнати за тим, як вона поводиться з дрібницями — вона тоді буває необачною. Тоді добре спостерігати за безмежним егоїзмом людської природи, коли чужі клопоти нікого не хвилюють; якщо ці слабини проявляються в дрібницях або загальному вигляді, то виявляться вони у важливих справах, хоча тоді їх можуть приховувати. Такої нагоди не можна втрачати. Якщо в щоденних дрібницях — марницях життя… — людина необачна і дбає лише про корисне або зручне для себе, без огляду на права інших, якщо вона привласнює те, що й іншим належить, то можете бути певні, що в її серці нема справедливості і що, найімовірніше, вона — негідник, і тільки закон і примус зв’язують їй руки.

Артур Шопенгауер (1788—1860 рр.)

Дотримання закону 3

1559 року король Франції Анрі ІІ загинув під час герцю. Трон посів його син, ставши королем Франсісом ІІ, але за ним стояла дружина Анрі й королева Катерина де Медічі, яка мала багаторічний досвід керування державою. Коли наступного року Франсіс помер, Катерина перебрала керівництво країною, ставши регенткою при наступному синові в черзі успадкування престолу, майбутньому Шарлі IX, який тоді мав лише 10 років.

Основну загрозу для влади королеви становив Антуан де Бурбон, король Наварри, і його брат Луї, могутній принц Конде, які самі могли стати регентами замість Катерини, яка була італійкою, тобто іноземкою. Катерина хутко призначила Антуана намісником короля, що задовольняло його амбіції. Це також означало, що Антуан має залишитися при дворі, де Катерина триматиме його в полі зору. Її наступний хід був іще розумніший: Антуан був бабський дурисвіт, і Катерина наказала одній із найгарніших фрейлін, Луїзі де Руе, звабити його. Як близька подруга Антуана, Луїза доповідала своїй пані про кожен його крок. Ця ідея виявилася настільки вдалою, що Катерина ще одну фрейліну приставила до принца Конде, і таким чином з’явився escadron volant — «летючий ескадрон» дівчат, яких вона використовувала, щоб контролювати дії чоловіків-царедворців, які нічого не підозрювали.

1572 року Катерина видала заміж свою доньку Маргариту де Валуа за Анрі, сина Антуана і нового короля Наварри. Наближати до влади сім’ю, яка завжди боролася проти неї, було ризиковано, тож, аби пересвідчитись у лояльності Анрі, вона вирядила до нього найгарнішу дівчину з «летючого ескадрону» Шарлотту де Бон Самблансе, баронесу де Сове. Катерину не зупинило те, що Анрі став чоловіком її власної дочки. Через кілька тижнів Маргарита де Валуа писала у своїх мемуарах: «Мадам де Сове настільки полонила мого чоловіка, що ми більше не спимо разом і навіть не балакаємо».

Баронеса виявилася майстерною шпигункою і допомагала Катерині тримати Анрі під контролем. Коли молодший син королеви, герцог Алансонський, настільки наблизився до Анрі, що вона боялася можливої змови проти неї, то підіслала баронесу і до нього. Найбільш капосна дівчина з «летючого ескадрону» швидко спокусила Алансона, і незабаром обоє молодих людей пересварилися через неї, скінчилася дружба, як і ризик змови.

БИТВА БІЛЯ ФАРСАЛА

Коли обидві армії (Юлія Цезаря й Помпея) прийшли до Фарсала й отаборилися там, у думках, як і раніше, Помпей був проти бою… Але його оточення було впевнене в перемозі… ніби вони вже здолали супротивника… Особливо поривалася до бою кіннота, бо вершники були в обладунках і чудово озброєні, у них були доглянуті гарні коні; у них також була чисельна перевага — п’ять тисяч проти тисячі в Цезаря. Не менша перевага була в піхоті: 45 000 у Помпея проти 22 000 у Цезаря.

Наступного дня піхота стала до запеклого бою, а на фланзі впевнено гарцював кінь Помпея, бо там широким замахом розтяглася лава (вершників), яка могла оточити праве крило Цезаря. Але перед тим як вони рушили в наступ, несподівано з’явилися когорти Цезаря й атакували їх; цезарівці не метали списи здаля, не били в пах і по ногах, як звичайно робили на полі битви, а намірялися їм в обличчя. Бо так їм наказав Цезар, сподіваючись, що молоді вояки Помпея, що мало знали про битви й рани, довговолосі, у розквіті віку, ставні й гарні, краще відчують такі удари й наразяться на небезпеку сьогодні й каліцтво в майбутньому.

Так і сталося: помпейці подалися під ударами списів, лякаючись самого їхнього вигляду, відвернулись і позатуляли обличчя, захищаючи