Читати книгу - "Королівський убивця"

волосся було довгим, темним і кучерявим, а очі зеленими. Кумедно! З таких багатих кольорів зродилася ця прозорість. А батьки безбарвної дитини? Двоє братів-у-перших, бо таким був звичай тієї землі. Один кремезний і смаглявий, повний сміху, рум’яногубий і кароокий, хлібороб, що пахнув багатою землею та свіжим повітрям. Другий настільки ж вузький, наскільки перший був широким, золото-бронзовий, синьоокий поет і пісняр. І ох, як же вони мене любили і як тішилися мною. Усі троє, і все те селище. Я був таким любленим.

Його голос затихав і за мить стих зовсім. Я не мав жодного сумніву, що чую те, чого ніхто досі від нього не чув. Згадав той час, як забрався до його кімнати, і ту прегарну лялечку в колисці, яку я там знайшов. Така ж леліяна, як колись леліяним був блазень. Я чекав.

— Коли я став… достатньо дорослим, попрощався з ними всіма. Я вирушив шукати своє місце в історії та вибирати, де зможу втрутитися насупротив їй. Ось це місце, яке я вибрав, бо час визначався годиною мого народження. Приїхав сюди і став Шрюдовим. Я зібрав усі пасма, які доля вкладала мені в руки, і почав їх перевивати та забарвлювати, як умів, сподіваючись, що це вплине на зіткане після мене.

Я потрусив головою.

— Геть не розумію, що ти кажеш.

— Ах, — він теж труснув головою, теленькаючи дзвіночками. — Я пропонував тобі, що розповім свою таємницю. Але не обіцяв зробити так, щоб ти її зрозумів.

— Повідомлення не доставлене, доки його не зрозуміли, — відпарирував я. То була дослівна цитата з Чейда.

Блазень балансував між згодою та запереченням і врешті пішов на компроміс.

— Ти розумієш, що я сказав. Просто не хочеш прийняти цього. Я ніколи раніше не розмовляв із тобою так ясно. Може, саме це і збиває тебе з пантелику.

Він був серйозним. Я знову труснув головою:

— Це все безглуздо! Ти пішов шукати свого місця в історії? Як ти міг це зробити? Історія — це те, що вже зроблено, і воно вже позаду нас.

І він труснув головою, цього разу повільно.

— Історія — це те, що ми робимо в нашому житті. Ми її творимо, йдучи вперед. — Він загадково усміхнувся. — Майбутнє — це інший різновид історії.

— Жодна людина не може знати майбутнього, — погодився я.

Він усміхнувся ширше.

— Справді не може? — спитав він пошепки. — А можливо, Фітце, десь записане все, що є майбутнім. Не однією людиною записане, знаєш, але якщо підказки й видіння, передчуття й передбачення цілої раси записати, переплести та пов’язати між собою, то чи не могли б такі люди створити ткацький верстат, щоб зіткати на ньому майбутнє?

— Нісенітниці, — заперечив я. — Звідки знати, чи щось із цього правда?

— Якби виник такий верстат і було зіткано гобелен передбачень, упродовж не кількох, а десятків сотень літ, то через певний час могло б виявитися, що його пророцтва напрочуд точні. Зауваж: ті, що ведуть ці записи, — це окрема раса, надзвичайно довговічна. Бліда приємна з себе раса, яка інколи змішує свою кров з людською. А тоді! — Він зненацька розвеселився і крутнувся в піруеті, дуже задоволений собою. — А тоді, коли народжуються певні люди, так виразно відзначені, що історія змушена про них пам’ятати, їх закликають вийти вперед, знайти своє місце в цій майбутній історії. А далі на них може бути покладене завдання дослідити це місце, цей стик сотні пасом. І, скажімо, за ці пасма я потягну і, потягнувши, зміню гобелен, викривлю взірець, перефарбую те, що повинно настати. Зміню долю світу.

Він глузував з мене. Зараз я в цьому не сумнівався.

— Колись, можливо, за тисячу років, може з’явитися людина, спроможна вчинити таку велику зміну світу. Можливо, могутній король чи філософ, що формує думки тисяч людей. Але ми з тобою, блазню? Ми пішаки. Одинички.

Він із жалем похитав головою.

— Оце те, що я найменше розумію у ваших людях. Ви кидаєте кості й розумієте, що вся гра може залежати від одного випадкового кидка. Роздаєте карти й кажете, що все багатство людини за ніч може перейти в інші руки. Але, якщо йдеться про людське життя, ви крутите носом і кажете, що людина — це нікчема. Цей рибалка, цей тесля, цей злодій, цей кухар — що він може зробити у великому й широкому світі? І так ви протринькуєте і проциндрюєте ваше життя, наче запалюєте свічки на вітрі.

— Велич не є призначенням усіх людей, — нагадав я йому.

— Ти цього певний, Фітце? Ти цього певний? І що доброго в житті, прожитому так, наче воно не має жодного значення для великого життя всього світу? Не можу уявити собі сумнішої речі. Чому мати не мала б казати собі: якщо я добре виховаю цю дитину, любитиму її та дбатиму про неї, то її життя принесе радість усім, хто її оточує, і тим самим змінила б світ. Чому хлібороб, сіючи насіння, не сказав би своєму сусідові, що ця насінина, яку я сьогодні посіяв, когось нагодує, і так я сьогодні змінюю світ?

— Це філософія, блазню. Я ніколи не мав часу на вивчення таких речей.

— Ні, Фітце, це життя. І немає нікого, хто не мав би часу обдумати такі речі. Кожне створіння на світі повинне про це міркувати, разом із кожним ударом серця. Бо який інакше сенс кожного дня?

— Блазню, це понад мої сили, — з певним неспокоєм зізнався я. Ніколи ще я не бачив його таким пристрасним, ніколи не чув, щоб він так ясно висловлювався. Це було так, буцімто ти розмішав вичахлий попіл і раптом знайшов вишнево-червону вуглинку, що світиться в його глибині. Він надто яскраво палав.

— Ні, Фітце. Я почав вірити, що тобі це під силу. — Він простяг руки і злегка поплескав мене своїм Щуриком. — Наріжний камінь. Брама. Перехрестя. Каталізатор. Усім цим ти був і далі є. Коли б я не приходив на роздоріжжя, коли б не губився слід і годі було розібрати запах, коли я тикаюся носом у землю, шукаю, вию і нюшу, — завжди знаходжу один запах. Твій. Ти створюєш можливості. Доки ти існуєш, майбутнім можна стернувати. Я прийшов сюди до тебе, Фітце. Ти — те пасмо, за яке я тягну. Принаймні одне з них.

Зненацька по мені пробіг холод