Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

Страх і розмежованість нас досі не покинули — але відчуття спільної потреби та спільних інтересів швидко сходить нанівець. Винятки є: Нью-Йорк доволі винятковий. Але класичних міст із вищим класом, середнім класом, робітничим класом і мережею географічних зв’язків, накладених на соціальні, у цій країні майже не залишилося.

У місті найлегше організувати розподіл ресурсів. Що далі від міста, то складніше й дорожче діяти державі, тож люди, які вважають, що отримують найменше, насправді отримують найбільше. Ті місцевості, де жителі найменш схильні сплачувати податки, якраз і залежать від дотацій федерального уряду.

Жоден посушливий західний штат США й року не протримався би без американського відповідника того, що європейці називають регіональними субсидіями. Та й, звісно, європейці не кращі. Ситуація Арізони чи Вайомінгу, які вважають себе вільними від державного втручання, хоча цілковито від нього залежать, схожа на парадокс Ірландії та Словаччини. Ці дві країни належать до найбільших бенефіціарів регіональних субсидій від Брюсселя (профінансованих із планових чи керованих економік Франції, Німеччини і Нідерландів), але там оспівують принади вільного ринку й мінімального регулювання.

Якщо сказати жителям Південної Дакоти чи Невади, що вони користають з аналога Європейського фонду регіонального розвитку, вони, мабуть, добряче обуряться. Але так, по суті, і функціонують Сполучені Штати.

І вже доволі давно. Уяви собі фермера, який вирощує кукурудзу в Небрасці: звісно, йому дуже вигідні велетенські субсидії на все, від кукурудзи й соєвих бобів до виробництва, а також дешева вода, дешевий бензин і побудовані державним коштом автомагістралі. Однак без такої державної щедрості фермерство (передусім сімейне) загинуло б, а сімейне фермерство — це визначальний складник американської національної ідентичності (практики й міфологія французьких субсидій дуже схожі, але французи це принаймні визнають).

Уявлення про індивідуальну самодостатність — складова міфу американського фронтиру. Якщо знищити його, а точніше, якщо дозволити його знищити, ми втратимо частину свого коріння. Це прийнятний, навіть резонний політичний арґумент: загалом американці не мають підстав не платити за збереження тих сторін своєї спадщини, що їх вважають найбільш американськими. Але цей арґумент ніяк не пов’язаний із капіталізмом, індивідуалізмом або вільним ринком. Навпаки, це арґумент на користь держави загального добробуту — зокрема тому, що, за цією логікою, немає сумнівів: такий стійкий індивідуалізм потребує чималої державної підтримки.

Ти згадував етику й розсудливість як витоки соціал-демократії, а я питав про естетику. Мені спало на думку, що тут важливе ще й питання правдивості. Міркуючи про Таскелл, Енгельса, Діккенса чи Сінклера, ми згадуємо якісь їхні терміни, що прижилися, як-от «тяжкі часи». Може, нинішнім інтелектуалам бракує саме такої готовності — або спроможності — формулювати, що, власне, діється в економіці та в суспільстві.

Ця спроможність занепала у два етапи. Перший, як на мене, почався наприкінці 1950-х і полягав у тому, що інтелектуали перестали цікавитись очевидною, видимою несправедливістю економічного життя. Скидалося на те, що цю видиму несправедливість — бодай там, де жили інтелектуали, — поступово вдається подолати. Акцент на, так би мовити, «злиднях Парижа і Лондона» здавався майже наївним — знаєш, «так, звісно, так, але справжня несправедливість усе-таки складніша», а далі зміна теми. Або «справжнє пригноблення в головах, а не в несправедливому розподілі прибутку» чи чого там іще. Ліві інтелектуали стали вправнішими шукачами несправедливості — і втратили звичайне моральне обурення економічною несправедливістю та злиднями, типовіше для 1930-х або (у випадку людей із розвиненішою історичною свідомістю) для 1890-х.

Згодом, від кінця 1970-х років, гадаю, ми справді стали жертвами дискурсивного зсуву в бік економіки. Тепер інтелектуали порушують питання не про справедливість чи несправедливість, а про ефективність чи неефективність політики. Їх цікавить не те, чи щось добре, а чи погане, а те, чи воно підвищує продуктивність. І не завжди річ у тому, що суспільство їх не обходить; просто вони доволі некритично припускають, що економічна політика покликана генерувати ресурси. Доки не згенеруєш ресурсів, твердять вони, немає сенсу говорити про їхній розподіл.

Як на мене, це межує з легким шантажем: ви ж не такі відірвані від реальності, несвідомі ідеалісти, щоб ставити цілі понад засобами? Нам, отже, повідомляють, що все починається з економіки. Але це перетворює інтелектуалів — не менше, ніж робітників, про яких вони говорять, — на мух в окропі. Якщо йдеться про збільшення продуктивності чи ресурсів, звідки нам знати, коли зупинитися? Коли ресурсів уже вдосталь, щоб подумати про розподіл благ? Як дізнатися, що настав час обговорювати заслуги й потреби, а не результати й ефективність?

Домінування мови економіки в інтелектуальній культурі, яка завжди була вразливою до авторитету «експертів», гальмує морально свідоміші соціальні дискусії.

Думаю, коли інтелектуали починають з економіки, відбувається ще дещо. Дивним чином тільки продукти виявляються справжніми речами. Саме значення слів, які ми вживаємо, змінилось. Якщо я прошу води в поблизькій кав’ярні, офіціант хоче знати, яку саме пляшкову воду я хочу. Ми всі мусимо пити воду. Вода дуже важлива. Ми купаємося в ній, прагнемо, щоб вона була чистою. Але немає ніяких причин розливати воду в пляшки. Коли вже на те, це шкідливо. У дітей від нестачі фтору псуються зуби. Для виготовлення пляшок використовують нафту, а коли воду імпортують з інших країн, океан забруднюється пальним. І все це знецінює суспільне благо, якого ми вже домоглися, — воду з крана.

Це біда будь-якої ринкової економіки. Маркс зауважив фетишизацію товарів ще в XIX столітті, і не він перший: Карлайл теж її помічав.

Але я таки вважаю це ще й побічним продуктом сучасного культу приватизації: відчуття, буцім приватне, те, за що ми заплатили, саме тому є кращим. Це інверсія уявлення, поширеного в перші дві третини XX століття, а особливо в його середині, від 1930-х до 1980-х: що певні блага можливо належно надати тільки на колективних або громадських засадах, і тим вони кращі.

У такої зміни ставлення були найрізноманітніші побічні ефекти. Коли люди кажуть, що радше купуватимуть приватний продукт замість платити за громадський, стає складніше збирати податки на загальні блага. А від цього втрачають усі, навіть дуже багаті, бо держава просто може робити певні речі краще й дешевше, ніж будь-хто інший. Родина в закритій спільноті, може, і п’є