Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Скільки часу? – так само дивлячись у нікуди, запитав він.

– Година до опівночі, – закрив годинник-цибулину Скріраніель. Треба ж який естет! У похід узяв годинник!

Богріс ще раз глянув у свої записи: та там Маруна очі виверне!

– Пора, – легко підвівся некромант. – Що за куполом?

– Закінчується зима. Три хвилини залишилося.

Гріс зосередився. Він узяв ту ж саму чорну кістку і, заплющивши очі, пробурмотів заклинання, підкидаючи її вгору. Кістка зависла в повітрі, потім різко впала на землю, увійшовши до половини. Незважаючи на те, що земля була мерзлою, кістка пропахала велике коло, у центрі якого опинилися всі ми. Герман загасив багаття.

– За коло нікому не виходити. Кого б ви не побачили, як би не злякалися. Краще зомлійте, але залишайтеся на своїх місцях, – розпорядився Гріс.

Кістка повернулася в його руку. Він дістав пасмо волосся болотниці й вмочив його в мою кров. Прочитавши заклинання, підійшов до рівчака і дбайливо поклав його на дно. Волосинки розповзлися, утворивши всередині друге коло з моєї крові. Гріс витягнув магом’ячі й поклав їх у рів так, якби потрібно було накреслити зірку. Потім він звірився із записами й задоволено кивнув.

– Руто, ти йди до мене, а ви – у центр кола. Дивіться врізнобіч, стійте спинами один до одного.

Я на неслухняних ногах, які підкошувалися, підійшла до Богріса. Він узяв мене за руку і надів на зап’ястя чорну стрічку зі срібним орнаментом. Щойно стрічка торкнулася руки, орнамент спалахнув і засвітився в темряві.

– Я поруч, нічого не бійся. У розмову не вступай, поки я не дозволю.

Шафран!

– Я у каптурі, – зізнався щитник.

– Сиди мовчки. З каптура нікуди не вилітай. Особливо за межі кола. Його не можна розривати. Будь-яке пошкодження загрожує наслідками. Я не знаю, хто може тут гнити. Германе, додай вогнів.

Я мало не запитала навіщо. Вчасно прикусила язик. Тітонька Іккхі мала рацію – я таки можу бачити в темряві! Хоч щось корисне від укусу перекиданця дісталося! Подвійна вигода: і отрути розрізняю, і бачу в темряві. І тут мене немов грім оглушив! Бабуся Аконіта теж розрізняла отрути! Чи може це означати, що її також укусив якийсь перекиданець? І якщо це так, то я йду її життєвим шляхом!.. Чи... я все ж таки помиляюся?

– Руто, що з тобою? – тривожний голос Германа висмикнув мене з роздумів.

– Га? – тільки й могла вимовити я від раптових думок.

– Ти занадто бліда.

– Дайте їй сопільника, – порадив Рані.

Кхибра простягнула мені знайому пляшечку. Я залпом проковтнула вміст і часто задихала. Емоції вляглися.

– Люба, я поруч, чуєш? Тебе ніхто не образить, – Герман обійняв мене за плечі та притулився щокою до маківки.

– Я ближче, – пропищав із каптура фамільяр.

Ми лише усміхнулися і не стали заперечувати Шафрану.

– Я готовий спопелити будь-яке небіжчисько, якщо воно спробує хоч на крок до тебе наблизитися.

– Усі по місцях, – скомандував Богріс і повісив зверху одягу масивний амулет на товстому ланцюгу у важкій золотій оправі. У центрі виблискував і світився в темряві величезний жовтий алмаз. По колу його прикрашали черепи зі смарагдами в очницях, я нарахувала дванадцять черепів. На золотій пластині нижче черепів – накреслені знаки.

У руках Богріс тримав мішечок із проклятим пилом і чорні чотки, зроблені зі срібних пташиних черепів.

– Пора, – шепнув Гріс.

Герман відступив на крок, але його тривожний погляд я відчувала спиною. Купол зник. Зовні було прохолодно, і кінчики пальців пощипувало від страху, немов до них доторкнулася крижаною долонею Маруна.

– Елхіворра!.. – вигукнув Богріс і висипав трохи пилу в рівчак. Коло спалахнуло червоним, з пальців зірвалися срібні руни та поповзли по землі, роблячи друге коло.

– Елхіворра, Маруна!.. – вигукнув знову Гріс. І над нашими головами закрутився ще один щит: сірий, з такими ж рунами, як і на землі.

– Елхіворра, Маруна, Ейхозза!.. – його голос відгукнувся багатоголосою луною, ніби десять некромантів зверталися до мертвого Байларія Буретворця.

Безшумно пролетіла сова і сіла десь на гілці дивного дерева. Земля немов здригнулася. Я вдивлялася в темряву і помітила, як з-під землі виповзають... скелети в зотлілому одязі й тіні. Так-так, саме чорні тіні. Скелетів було троє. Цікаво, який із них Буретворець?

– Елхіворра, Маруна, Ейхозза, Тхойрра!.. – продовжував некромант.

І тут я побачила його... До нас наближався напіврозкладений труп. Рештки одягу тріпав вітер, запах гниючого м’яса був нестерпним. Шкіра клаптями висіла. Труп шкандибав трохи накульгуючи. Він явно нікуди не поспішав. Я з острахом дивилася на небіжчика, а Богріс, схоже, не міг дочекатися, коли Буретворець наблизиться до нас.

– Навіщо кликав, некроманте? – небіжчик зашелестів кашлем, від якого зі щоки вилетіла жменя жирних опаришів. Хробаки впали недалеко від моєї ноги. Я затиснула рот долонею, щоб не закричати від огиди. Але чому вони не вдарилися об щит? Чи він не працює? На м’яких котячих лапах підібралася паніка. Дії сопільника як рукою зняло.