Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— Є дві основні частини, — пояснив я. — Перша — сиґалдрія, що автоматично утворює симпатичний зв’язок із будь-яким тонким шматком металу, що швидко рухається, в радіусі двадцяти футів. Можу вам сказати, що витратив два довгі дні, перш ніж додумався до цього.

Я потицяв у потрібні руни на папері.

— Спершу я гадав, що цього має вистачити самого по собі. Сподівався, що, якщо прив’язати наконечник стріли на підльоті до нерухомого шматка заліза, той поглине кінетичну енергію стріли та знешкодить її.

Кілвін похитав головою.

— Таке вже пробували.

— Я мав би це усвідомити, ще навіть не спробувавши, — сказав я. — У найкращому разі залізо поглинає третину кінетичної енергії стріли, а якщо в людину на дві третини поцілила стріла, їй однаково буде непереливки.

Я показав на іншу схему.

— Насправді мені було потрібне щось здатне протидіяти стрілі. А протидіяти воно мало дуже швидко й дуже сильно. Врешті я скористався пружинною сталлю з пастки на ведмедів. Ясна річ, зміненою.

Я взяв із робочого столу вільний наконечник для стріли й удав, ніби той наближається до стрілолова.

— По-перше, стріла надходить близько й установлює зв’язок. По-друге, кінетична енергія стріли, що надходить, змушує спрацювати спуск; це все одно що пастка, на яку хтось наступив, — я різко клацнув пальцями. — А тоді енергія, збережена у пружині, протидіє стрілі, зупиняючи її чи навіть відштовхуючи назад.

Кілвін тим часом кивав мені.

— Якщо його треба перезавантажувати після кожного використання, то як він зупинив мою другу стрілу?

Я показав на центральну схему.

— Від нього не було б великої користі, якби він зупиняв лиш одну стрілу, — зауважив я. — Чи якби він зупиняв стріли лише з одного боку. Я сконструював його з вісьмома пружинами, встановленими колом. Він має бути здатен спиняти стріли з кількох боків одночасно, — винувато знизав плечима. — Теоретично. Перевірити це я не мав змоги.

Кілвін озирнувся на опудало.

— Обидва мої постріли були з одного боку, — нагадав він. — Як було зупинено другий, якщо ту пружину вже було запущено?

Я взяв стрілолов за кільце, яке вставив угорі, й показав, як він може вільно обертатися.

— Він висить на напрямному кільці, — пояснив я. — Від удару першої стріли воно трохи закрутилося, тож це вирівняло нову пружину. Та й якби цього не сталося, енергія стріли, що надходить, як правило, розвертає його до найближчої незапущеної пружини, подібно до того, як флюгер показує напрям вітру.

Останнього я насправді не планував. Це була щаслива випадковість, але я не бачив причин казати про це Кілвінові.

Я торкнувся червоних цяток, помітних на двох із восьми залізних граней стрілолова.

— Це показує, які пружини було запущено.

Кілвін забрав його в мене й покрутив у руках.

— І як перезапускати пружини?

Я витягнув із-під робочого столу металевий пристрій, звичайну залізяку, до якої був прикріплений довгий важіль. Відтак показав Кілвінові восьмибічний отвір унизу стрілолова. Поставив стрілолов на пристрій і натиснув ногою на важіль, доки не почув різкого «клац». Тоді повернув стрілолов і повторив зроблене.

Кілвін нагнувся, щоб його взяти, й покрутив у величезних руках.

— Важкий, — зауважив він.

— Він мусив бути надійним, — пояснив я. — Арбалетна стріла може пробивати дубову дошку завтовшки два дюйми. А ще мені для зупинки стріли було потрібно, щоб пружина випрямлялася щонайменше з утричі більшою силою.

Кілвін знічев’я потрусив стрілоловом і підніс його до голови збоку. Стрілолов не видавав ані звуку.

— А що, як стріли не з металевими наконечниками? — запитав він. — Кажуть, розбійники Ві Сембі користуються стрілами з кременю чи обсидіану.

Я опустив погляд на свої руки й зітхнув.

— Ну… — поволі проказав я. — Якщо наконечники не з якогось заліза, то стрілолов не запустився б, навіть якби вони опинилися менш ніж за двадцять футів.

Кілвін невизначено гмикнув і з глухим звуком опустив стрілолов назад, на стіл.

— Але, — жваво промовив я, — на відстані менш ніж п’ятнадцять футів будь-який шматок загостреного каменю чи скла приводив би в дію інші зв’язування, — я потицяв у свою схему. Я пишався нею, бо також додумався надписати інкрустовані шматки обсидіану із сиґалдрією для двічі зміцненого скла. Так вони не розтрощаться під ударом.

Кілвін поглянув на схему, а тоді гордо всміхнувся й розсміявся глибоким грудним сміхом.

— Добре. Добре. А якщо у стріли наконечник зі звичайної чи слонової кістки?

— Рун для кістки не довіряють такому скромному ре’лару, як я, — пояснив я.

— А якби довіряли? — запитав Кілвін.

— Тоді я все одно ними не послуговувався б, — відповів я. — Щоб ніяка дитина, що робить колесо, не запустила стрілолова тонким і дуже рухливим шматком свого черепа.

Кілвін кивнув на знак схвалення.

— Я подумав про коня, що чвалує, — сказав він. — Але так ти показуєш свою мудрість. Показуєш, що маєш обережний розум рукотворця.

Я знову повернувся до схеми й показав.

— При цьому, майстре Кілвін, на відстані десятьох футів циліндричний шматок дерева, що швидко рухається, таки запустить стрілолов, — я зітхнув. — Зв’язок поганенький, але цього досить, щоб зупинити стрілу чи принаймні її відбити.

Кілвін нагнувся, щоб оглянути схему зблизька; його очі кілька довгих хвилин ковзали по щільно обписаній сторінці.

— Усе залізо? — спитав він.

— Радше вже сталь, майстре Кілвін. Я побоювався, що ­залізо може виявитися надто крихким у віддаленій перс­пективі.

— І кожне з оцих вісімнадцяти зв’язувань надписане на кожній із пружин? — запитав він і показав рукою.

Я кивнув.

— Це велика подвійна робота, — сказав Кілвін. Тон у нього був радше товариський, аніж звинувачувальний. — Дехто міг би сказати, що таке — це вже занадто.

— Мене практично не обходить чужа думка, майстре Кілвін, — відповів я. — Лише ваша.

Він гмикнув, а тоді відірвав погляд від паперу й повернувся до мене.

— Я маю чотири запитання.

Я вичікувально кивнув.

— По-перше, нащо це взагалі робити? — спитав він.

— Ніхто й ніколи не має гинути від нападу із засідки на дорозі, — твердо промовив я.

Кілвін зачекав, але я більше нічого не мав сказати на цю тему. За мить він знизав плечима й показав на інший бік кімнати.

— По-друге, звідки в тебе… — трохи наморщив лоба. — Теветбем. Арбалет?

Від цього запитання у мене стиснувся шлунок. Я тішив себе марною надією, що Кілвін, як шалдієць, не знатиме, що тут, у Союзі, таке незаконно. А якщо знає, то просто не питатиме.

— Я… роздобув його, майстре Кілвін, — ухильно промовив я. — Він був потрібен мені, щоб випробувати стрілолов.

— Чому б не скористатися простим мисливським луком? — строго запитав Кілвін. — І таким чином уникнути необхідності в незаконній закупівлі?

— Він був би занадто слабкий, майстре Кілвін. Мені потрібна була впевненість у тому, що моя розробка зупинить будь-яку стрілу, а арбалет метає стріли сильніше, ніж будь-яка інша зброя.

— Модеґанський довгий лук рівний арбалету, — зауважив Кілвін.

—