Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

Говірлива промова обірвалася на середині, коли одне з дерев на вежі відростило позаду голуба здоровенну долоню і застосувало її у виховних цілях, збивши пернатого з кам’яного насісту та змусивши перекинутися в повітрі декілька разів.

– Пробач, шеф, дзьоб мій – ворог мій. Ну то я й кажу, Алане, не засмучуйся! В твоєму… нежитті  усе ще попереду!

– Так, Алане, і передай, будь ласка, Її сіятельству, що її з нетерпінням чекають у замку Хейзел. – Кинувши застережливий погляд на голуба, додав геомант.

– Обов’язково передам, Ваша Високомагічносте, бароне. – Знов повернув своєму голосу урочистий пафос крук. – Доречі, чи дозволите поставити особисте питання, Ваша милість?

 – Звісно, шановний Алане, я слухаю. – Чемно посміхнувся геомант.

– А яким чином я взагалі тут опинився?  Наскільки мені відомо, маги Землі – першокласні творці захисних чарів. А я зміг дістатися вас, поки ви знаходитеся в самому серці замку, на вершині його головної вежі, без жодних проблем. Виходить, ваш захист проґавив умертвя четвертого рівня?..

– Урлурлур… Тобто, шкода пташку…

Після шоковано-засуджуючої репліки  Теодора запала незручна тиша. І Алан подумав навіть, що його цікавість ніхто не втамує. Але, на диво, він все ж таки отримав відповідь. І хоча Архімаг Землі, відповідаючи, не підвищував голос і виглядав цілком дружньо, мертвого птаха все одно відвідала думка про те, що час віднести свою пернату дупцю куди подалі від цього місця. 

– Усе просто, шановний Алане. Захист цього замку – доволі гнучка система. І я вніс до неї певні розпорядження щодо аури вашої господині, а отже – і усіх її створінь. Алгоритм передбачає спочатку виявлення. Потім – інформування мене та тих, кого я вважатиму за потрібне проінформувати. А потім вже, залежно від мого рішення та даних, наданих аналітичним ядром системи – усунення загрози або ж, як у вашому  випадку – видача умовного тимчасового дозволу на перебування на моїй території. Як ви можете зрозуміти, у вашому випадку спрацював останній варіант поведінки. Якби ж ви не пройшли перевірку моєї системи безпеки – ми б з вами навіть поговорити не встигли.

– А ви дійсно фанат своєї стихії, Ваша Високомагічність. – Голосом, який дещо здригнувся, відповів крук. – Ну то я виконав свою місію, про прибуття господині повідомив. Більше вона нічого передавати не воліла. Чи дозволите йти? Якщо ваша ласка, політаю поки по території в очікуванні хазяйки.

– Так, звісно, Теодор вам усе покаже, шановний. – Підвів бесіду до логічного фіналу Грегор Грейткіллс. – Мені якраз треба віддати деякі розпорядження. Всього найкращого!

Дочекавшись, коли найдивніший дует птахів, який тільки можна уявити, зникне за сусідніми вежами, Грегор задумливо пробурмотів собі під носа: «почалооося», підійнявся з підлоги верхньої площадки вежі, застеленої тепер листям й травою, після чого наче провалився крізь неї, щоб за мить вийти з глухої стіни вже біля підніжжя споруди. Архімаг легенько прокашлявся, хоча в цьому й не було потреби: усі, хто був створений геомантом, могли чути його накази без жодних жалюгідних послідовників, на кшталт звукових хвиль, слів та усього іншого непотребу. Але цього разу йому хотілося висловитися вголос. Можливо, щоб підкреслити особливість події. Що він і зробив:

– В нас скоро буде поважна гостя. Готовність номер один! Приведіть себе до ладу!

І коли Грегор сказав це, чепуритися почало дійсно усе: з каміння замкових веж та стін наче потужним ляпасом збило всюдисущий пил, який потім кудись швиденько забарився; квіти, що росли на клумбах чи були частинами фіто-скульптур, здається, розцвіли ще більше та стали ще яскравішими; зграї голубів літали тепер виключно у формі надпису: "Ласкаво просимо до замку Хейзел!"; два титанічних металевих големи, що чатували біля головних воріт замку, тепер тримали  розгорнутими велетенські прапори з гербами барона Грейткіллс та маркізи  Брауні для більшої повноти демонстрації дружби цих  двох.

Леон Д’Альбон, що покинув свої апартаменти, як тільки відчув на дворі якусь магічну колотнечу, спостерігав за усім цим прибиральним жахіттям якийсь час мовчки. Просто стояв поруч з наставником та дивився, як замок прибирає сам себе. Але коли портал головних воріт заходився розквітати гербовими рослинами опальної маркізи, все ж не стримався й почав бурмотіти під ніс:

– Вчителю, що за підлабузництво?! Великий маг настільки щедро робить знаки уваги рівній по силі чарівниці?!

– Шановний, стулив би ти пельку, чи що. – Пирхнув на обурення віконта Хісс, що якимось чином опинився поруч. Прихопивши з собою звичну отруйність. – Грегор персонально тобі в Смарагдовій Садибі, а тепер ще й тут подарував, вважай, кімнати, вартість яких для знаючих чарівників більша, аніж весь цей обісраний демонами замок! Можливо, цей «знак уваги» ти теж вважаєш занадто щедрим?

– Цей? Я?.. Що.. Це ж інше зовсім… – Навіть трохи зашарівся через неочікуване питання Леон. – О, клятий Небом зміє дерев’яний, воістину отруйний твій язик!  І думки навіть в мене не було – невдячністю, неначе гобеленом, ім’я вкривати вчителя свого!

– О, хвала Всюдисущій Матері, нарешті тішаться мої нещасні вуха звучанням високої мови! Вельмишановний віконт врешті-решт згадав, що є нащадком славетного та давнього дворянського роду!

– Еее… Що? – Д’Альбон, що мить до цього наче став жертвою пам’яті предків, яка випірнула з родових глибин, та ще й вперше почувши від змія щось підозріло схоже на добрі слова, впав у певний ступор.