Читати книгу - "Секрети родини Бенет 2. У полоні Хаосу, Кері Блек"

Олівія світилась жовтим тому, що отримала травму, - зрозуміла я. 

- Хочете більше інформації? - запитав він та я знову зустрілась з прекрасними зеленими очима. - Ви знаєте мої умови. 

На мить його очі змінили колір на сірий та мене кинуло у холодний піт. 

Хаос. 

Він знову полонив тіло. І вибрав в цей раз Вільяма Хаса. Потрібно скоріше забиратись звідси.

- Не лякай дівчину, - промовив голос з боку. - Ти ж бачиш, вона надто хвилюється.

Тільки зараз я змогла обдивитися чоловіка, поруч Вільяма, точніше зараз Хаоса. 

Біля нього сидів володар неземної краси, з сяючими смарагдовими очима та розкішним золотим волоссям, яке спадало каскадом кучерів. Смагляве обличчя прикрашене витонченими татуюваннями, а на чолі виблискує золота діадема. Він був одягнений в розкішну броню, прикрашену складними візерунками та коштовностями, що підкреслювало королівську велич. 

Точно! Вільям Хас - помічник короля, отже біля нього скоріше за все сяде саме король. 

Я поспішно вклонилась та опустила погляд. 

- Ваша Величність, - промовила збентежено. 

- Еліан Дарквуд буде краще, - мовив він з посмішкою. - Нехай я і король країни Ваглес та зараз ми у неформальній обстановці, леді…

- Кара, - швидко підняла до нього очі. - Кара Бенет.

- Ти надто мʼякосердечний, Еліане, - буркнув Вільям. 

- Ти не перестаєш мені це повторювати, - король перевів погляд до Хаса та зиркнув на нього трохи роздратованим поглядом. 

Я зніяковіла та мені хотілось провалитись крізь землю, але піти від таких осіб без прощання, було б неввічливо. 

- Бажаю гарного дня… ночі, - швидко поправила себе. - І рада знайомству. 

- Взаємно, Каро, - перевів погляд, смарагдових очей король та злегка підмигнув мені. 

В момент мого повороту, я не помітила, що ззаду хтось стоїть та вже за звичним сценарієм врізалась в людину. 

Точніше в чорну, наче сама смерть сорочку. Мій поштовх, був достатнім, щоб збити чоловіка з місця. Я мимоволі притулилася до чорної сорочки, не одразу зрозумівши з ким зіткнулась. 

Я відступила крок назад, намагаючись прийти у себе та підняла очі, щоб побачити володаря могильної сорочки. 

Здивований погляд сіро-зелених очей одразу зустрівся з моїм поглядом. 

Якраз у цей момент з кишені сорочки випало фото, яке розкрилось на підлозі. Дівчина на фото виглядала щасливою, темне волосся грайливо лоскотало обличчя. А знизу надпис: «В памʼять про найкращу відьму». 

Та я не встигла роздивитись, як Артур, зберігаючи свою холодну невразливість та похмурість швидко нахилився, щоб підняти фотографію, але його незадоволення від такої ситуації було очевидним.

- Хто це? - трішки з наглістю запитала я. 

- Не твоє діло, - в звичній манері відповів він та відсунув мене однією рукою. 

В тебе вагітна жінка, а в кишенях фото дівчини. Хто таке робить? Та саме про вагітну жінку я й хотіла запитати. Номера Шарлоти в мене немає, ми обірвали усі контакти в той день…

Я поспішила за Артуром. Його величні кроки дуже добре віддалялись та я перейшла на біг.

- Гей! - здалась я та вигукнула майже біля виходу з зали. - Заради творців, Артуре та зачекай же!

Ось різкої зупинки я не очікувала. Він розвернувся та його погляд був не просто похмурим, а вбивчим. 

- Як ти мене назвала? - промовив він крізь зуби. 

- Вашим імʼям, заступнику Грін, - фиркнула я. 

- Та, як ти с… - він не встиг договорити. 

- Як там Шарлота? - швидко промовила.

- Тобі яке діло? - буркнув він. 

Як може настільки дратувати людина? 

- А таке, що вона моя сестра, і подобається вам це чи ні, я за неї хвилююся. Її вагітність не типова, і я маю повне право запитатися, як вона. Зрозуміло, вам яке мені діло, заступнику Грін? Чи вам важко відповісти на одне запитання? - випалила на одному диханні. 

Він зціпив зуби. 

- Стан стабільний, - нарешті промовив Артур. - За нею спостерігають лікарі. 

- Дякую, заступнику Грін, - полегшено видихнула. - Я була б дуже вдячна, якби ви передали їй слова підтримки від мене. 

- Угу, - невдоволено кивнув він та розвернувся до виходу. 

- Чому ви мене так не любите? - кинула зненацька наостанок думку, яка крутилась в моїй голові пів року. 

Артур знову повернувся до мене. 

- Тому, що відьми, особливо ті, які володіють зіллєварінням - егоїсти і думають тільки про себе. Експериментувати з зіллями це не забавки, викладачко Бенет, а вас так і тягне на подвиги, які можуть закінчитись летально. 

- Про кого ви зараз? - нахмурилась я від його відповіді. 

- Про життя, - махнув він рукою та в цей раз я зупиняти його не стала. 

Дивлячись на спину заступника я коперсалась у здогадках.