Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Дитино моя, – ніжно заговорив він знову, – тебе чекає зовсім не тиша самозречення, а світ глибокого душевного щастя. Ти маєш не прощатися з життям, а заново починати його! Пересохлі струмки твоєї душі заново відродяться й радісно зажебонять, забуті джерела фонтанами проб’ються з-під землі! Любов і людяність! А ти все тихо збиратимеш у широку річку, аж допоки вона не увіллється у далеке море… Одного дня ти ще ощасливиш якогось чоловіка, бо в тобі чаїться безліч скарбів.

– Я… когось… кого-небудь… ощасливлю?…

– Так, дитино, і сама будеш дуже щаслива.

– Невже… невже це правда?

– Так!

– О дядьку Фріце, дядьку Фріце… Нарешті сіра завіса зникла… І я знову бачу прекрасні краї… Тепер я можу піти… Ох, якби ж ти міг піти зі мною! Можна мені тобі писати?

– Завжди! І я одразу ж відписуватиму тобі. Якщо потребуватимеш мене – приїжджай або напиши, і я сам приїду.

– До побачення… До… по… бачення, любий дядьку Фріце!

Вона підставила йому для поцілунку червоні вуста.

– Прощавай, Трікс.

На порозі вона зупинилася і ще раз кинула погляд на мансарду мрій: тихі коричневі стіни, вікно казок… куток Бетховена з прекрасним портретом і запаленими свічками… голова Христа роботи Фріца, ніжно освітлена відблисками світла, – і з її очей знову покотилися пекучі сльози, і вона, ридаючи, вибігла за двері.

10

Настала зима. Запалали перші дугові лампи, ознаменувавши початок театрального сезону в Ляйпциґу. Ланна Райнер була на вершині тріумфу, її просто-таки засипали запрошеннями.

Професор Бонн дотримався слова і знайшов видавця не тільки для Ернстової «Фантазії в сріблясто-червоних тонах», а й для збірки його пісень. Ланна всюди їх виконувала, тож Ернстові пісні незабаром стали популярними, а їхні ноти швидко розкуповували. Ланна й Ернст дали багато концертів, що принесли їм чималі доходи. Таким чином їх майже завжди бачили разом. І обох запрошували. Проте майже ніхто не вірив в інтимні стосунки між Ланною та молодим композитором, бо Ланна славилася примхливістю та перебірливістю. Тому всі припускали лише спільність музичних інтересів.

У директора Музичного театру була велика звана вечеря. Деякі гості вже прибули і жваво балакали. Двоє чоловіків стояли трохи осторонь.

– Скажіть мені, докторе, – мовив низькоросліший і огрядніший з двох, – чи це правда, що красуня Ланна теж сюди приїде?

Худе виразне обличчя співрозмовника пересмикнуло.

– Отже, сюди явиться і її прихвостень.

– Ви маєте на увазі молодого композитора? Кажуть, він дуже обдарований.

– Якщо його таланту вистачає на Райнер, він може бути задоволений життям.

– Ви знову жартуєте, докторе. Вона могла б вибрати когось іншого.

– Отож-бо й воно, адже цей уже в неї є!

– Тепер мені вже по-справжньому цікаво.

– Та що ви, невже ви дійсно так погано знаєте жінок? От подивіться. Райнер – вродлива жінка. Ви згодні?

– Просто очей не відведеш.

– Саме так! А через це вона ще й вельми розпещена. Погоджуєтеся?

– На жаль.

– А отже, й перенасичена надмірною увагою.

– Можливо.

– Не можливо, а точно. Звідси й мінливості її настрою. Якщо безперестанно пити вино й шампанське, рано чи пізно знову захочеться простого келиха пива. А якщо постійно жити в оточенні витонченості, культури, мистецтва й модерності, душа знову запрагне на природу.

– Розумію… Простий хлопець…

– Та й не тільки це! Усі лежать біля її ніг, усі пропонують їй своє кохання, усі дарують свою любов. А надмірність завжди веде до перенасичення. А тепер і вона сама хоче дарувати! І сама хоче після всіх тих ігор у кохання – кохати.

– Щодо кохання, то це лиш гарні байки. Кохання існувало хіба що в Середньовіччі.

– Дорогий Леві, можливо, ви й розумієтеся на валюті, біржах, банках і грошах, але про жінок ви не знаєте абсолютно нічого! Чоловіче, та будь-якій справжній жінці одного прекрасного дня обридають усі ті флірти та кокетства й вона прагне лиш одного – кохати! А оскільки вона вже відчула присмак демімонду, – простіше кажучи, вже повешталася світом, то не хоче звичного життя: рівного собі чоловіка, заміжжя і так далі. Таке їй не цікаво. Їй потрібен кімнатний песик, така собі болонка, щоб було кого пестити. Такий собі милий хлопець, хлопчик – словом, називайте, як хочете. Розумієте?

– Цілком! Зараз же розкажу моїй дружині…

– Стривайте!

– Що?

– Дайте слово, що нікому нічого не скажете!

– Але ж, докторе…

– Не патякайте! І годі!

– Добре, даю вам слово. А все ж ви поводитеся трохи дивно, докторе! Ну чому ж не можна розказати? Це ж вас зовсім не стосується.

– Терпіти не можу, коли пліткують!

– О Господи! Тепер я вже зовсім нічого не розумію. Так ви б цілий вечір були героєм дня! І цілий сезон вас би вважали справжнім знавцем жіночої душі! Чудасія та й годі!

Похитавши головою, він пішов.

– Дурень, – пробурмотів доктор йому вслід. – Бо я її кохаю. Саме тому й попри це.

Відчинилися двері. Увійшли Ланна та Ернст. Усі спрямували на них очі. Господар будинку поспішив їм назустріч і щиро їх привітав. На Ланні була прекрасна crêpe de Chine robe[16] з глибоким вирізом. Окрасою вечора мав стати один росіянин, князь Разніков – мільйонер і великий поціновувач музики. Господар розповів про нього й запитав, чи Ланна не погодиться, щоб князь супроводив її до столу. Вона відмовилася: мовляв, вона вже попросила про це пана Вінтера. Господар висловив свій жаль, адже князь так прохав зробити йому таку честь.

– Мені шкода.

– Ну, тоді нічого не вдієш…

Двостулкові двері розчахнулися, і гості побачили засланий білою скатертиною стіл у вигляді підкови. Князь, високий чоловік із темною густою бородою і владним виглядом, повів до столу господареву доньку. Ланна сиділа навпроти нього й невимушено та жваво балакала. Князь говорив з Ернстом і господарем будинку про Берліоза й незабаром втягнув у розмову ще й дам. Він часто поглядав на Ланну. У розпал чергових дебатів Ернст раптом відчув, як Ланна торкнулася його коліном, а тоді почув її шепіт:

– Хлопчику мій…

А тоді вже голосно:

– Дозвольте мені попросити мозельського замість червоного?

На нього наринула гаряча хвиля ледь стримуваної радості.

Після вечері чоловіки пішли в курильню, де на них чекали коньяк і сигари. Але зовсім скоро князь запропонував знову об’єднатися з дамами – господаря будинку прислали як парламентера. Повернувшись, він оголосив про безумовну згоду.

Усі попрямували в музичну кімнату. Князь попросив Ланну заспівати якусь пісню.

– Чи дозволите мені вам акомпанувати?

– Про це вам треба спитати пана Вінтера.

– Та будь ласка… Прошу дуже…

Ланна лукаво всміхнулася Ернстові й подала князеві ноти. Він заграв вступ… а тоді