Читати книгу - "Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав"

Це було не просто весілля. Це — точка відліку. Ми починаємо новий розділ. Без війни. Без страху. Зі шрамами, але з вірою.

Мій чоловік поруч. І я — його дружина.

І світ нарешті став безпечним.

Коли останні гості роз’їхались, пляж знову став тихим. У повітрі ще витав аромат солодкого вина, бузку і теплого воску. Світло гірлянд гасло одна за одною, і наш сміх зливався з шумом хвиль.

Еван тримав мене за руку, і ми йшли босоніж уздовж берега. Сукня злегка волочилася по піску, його піджак був перекинутий мені на плечі. Ми майже не говорили — лише перезирались і усміхались, ніби обом не вірилося, що все це справді відбувається.

Трішки прогулявшись, ми повернулися до будинку. Усередині — напівтемрява, легкий аромат лаванди й кілька запалених свічок.

Еван увімкнув лампу. М’яке світло лягло мені на шию, плечі, руки. Я бачила, як він дивиться. З ніжністю. З захопленням. З тим голодом, що не має нічого спільного з тілесним — голодом душі, що довго чекала. Після втрат. Після боротьби.

Я підійшла, зняла піджак і поклала його на стілець. Його пальці торкнулися мого обличчя — несміливо, ніби вперше. Вони ковзнули по щоках, прибрали локон з вилиці, доторкнулися до губ…

— Моя дружина, — прошепотів він, ніби сам собі.

Я усміхнулася.

— А ти — мій. Нарешті.

Ми цілувалися повільно, довго, ніби вивчаючи одне одного заново. Його губи пестили мої, ковзали до шиї, ключиць. Мої пальці знаходили ґудзики на його сорочці. Кожен дотик — як обітниця. Без поспіху. Без тіні колишньої тривоги. Ця ніч належала лише нам.

Коли він підняв мене на руки й поклав на ліжко, у грудях розквітло щось тихе й незворушне.

Любов.

Без слів. Без драм. Проста. Глибока. Тепла, як ковдра після довгого дня.

Його тіло було мені знайоме до кожного вигину — і водночас нове. Бо сьогодні він торкався мене не як коханець, не як друг чи захисник, а як чоловік. Мій.

Обережно — ніби я зіткана з ранкового туману. Впевнено — ніби знає, що я більше нікуди не піду.

Це не була ніч пристрасті, як зазвичай. Вона була глибшою. Справжнішою. Без демонстрацій. Без стін. Ми просто були. Разом. Глибоко. Міцно. До останнього подиху.

Коли я засинала в його обіймах, слухаючи рівне биття серця під своєю щокою, мені здалося, що світ зупинився. І вперше — в доброму сенсі.

Бо більше не треба було нічого доводити. Не треба було боротися, чекати, тікати чи прощатися.

Я — вдома.

У ньому.

І він — у мені.