Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Досі паршендійців відтіснили на його краї, але вони так само цілковито втримували верхній ярус, де й з’явилася хризаліда. Це ставило їх у незручне становище: так, вони контролювали панівну висоту, але водночас мали втримувати схили між ярусами, щоб забезпечити собі можливість відходу. Паршенді вочевидь сподівалися, що встигнуть добути яхонтосерце до появи людей.

Адолін копняком звалив паршендійця з уступу, і той, пролетівши сторч головою футів із тридцять, гепнувся в січу внизу. А княжич глянув праворуч — туди, де лежав шлях нагору. Всі підходи до нього блокували паршенді. А йому так кортіло вибратися вище…

Холін підвів погляд на крутосхил між другим та третім ярусами й, тицяючи пальцем, гукнув:

— Якамаве!

Той звів очі й, простеживши, куди вказує княжич, ступив кілька кроків назад, віддалившись від битви.

— Це божевілля! — кинув Якамав Адолінові, який саме підбіг.

— Звісно, що так.

— Тоді прощавай, розуме!

Якамав віддав молота товаришеві, який сховав його в піхви, що висіли в того за спиною. А відтак друзі підбігли до крутосхилу і подерлися вгору.

Адолін, підтягуючись, піднімався, і його пальці в латних рукавицях скреготіли об скелю. Знизу долинали підбадьорливі крики солдатів. Схопитися вистачало за що, але він нізащо не хотів би повторити цей підйом без Збруї, яка рухала його вперед і захистила б у разі падіння.

Це все одно була дурість: адже нагорі вони потраплять в оточення. Хоча за обопільної підтримки двоє Сколкозбройних могли творити дива. А до того ж, якщо братиме не їхня, зі стрімчака завжди можна зістрибнути — якщо Збруя залишатиметься в досить доброму стані, щоб витримати таке «сальто-мортале».

Якби на полі битви був батько, княжич ніколи не наважився б на цей ризикований хід.

На півдорозі до вершини Адолін зупинився. Підступивши до краю верхнього ярусу, паршенді готувалися зустрічати їх.

— Ти маєш план, як захопити там плацдарм? — запитав Якамав, притиснувшись до скелі поруч Адоліна.

Княжич кивнув:

— Просто приготуйся прикрити мене.

— Звісно, — Якамав окинув поглядом височину. Його обличчя приховувало забрало. — А що ти, до речі, тут робиш?

— Мені спало на думку, що жодна армія не відмовиться від допомоги добровольців-Сколкозбройних.

— Сколкозбройних? У множині?

— Зі мною Ренарін. Він унизу.

— Сподіваюся, в безпечному місці?

— Із ним великий загін солдатів, які отримали чіткі інструкції охороняти його й не давати йому битися. Батько просто хоче, щоб він побачив кілька битв.

— Я розумію, що затіяв Далінар, — сказав Якамав. — Він прагне показати приклад співпраці, щоб спонукати великих князів припинити суперництво. От і посилає на допомогу своїх Сколкозбройних, навіть якщо вилазка не його.

— Ти нарікаєш?

— Анітрохи. Розчисти-но для нас трохи місця. Бо мені знадобиться якась хвилинка, щоб витягти молота.

Княжич широко всміхнувся під забралом і продовжив підйом. Якамав — досить добрий Адолінів друг — був васалом і Сколкозбройним великого князя Ройона. Для батька й сина Холінів було важливо, щоб світлоокі на кшталт Якамава побачили: вони активно працюють над розбудовою кращого Алеткару. Можливо, кілька таких епізодів доведуть їм цінність довірчої коаліції на противагу віроломству тимчасових союзів у Садеасовому стилі.

Адолін дерся далі, а Якамав тримався одразу за ним, доки обидва не опинилися за десяток футів від вершини, де з’юрмилися паршенді з молотами й булавами напоготові — зброєю, яку пускали в хід, б’ючись зі Сколкозбройними. Дехто, стоячи далі, пострілював із луків, але стріли просто відскакували від обладунків.

«Гаразд», — подумав Адолін, виставляючи одну руку вбік — а другою тримаючись за прискалок — і прикликаючи Сколкозбройця. Княжич увігнав його просто в скелю — так, щоб плаз дивився догори. Потім вибрався вище — на один рівень із лезом.

І ступив на нього ногами.

Сколкозбройці не ламалися — вони заледве гнулися — тож лезо втримало Адоліна. Зненацька отримавши надійну точку опори, княжич припав до меча, відштовхнувся ногами — і Збруя підкинула його догори. Пролітаючи повз крайку верхнього ярусу, він схопився за скелю — просто під ногами в паршенді — й ривком пожбурив у ворогів власним тілом.

Він налетів на них із силою валуна, і співи супротивників урвалися. Княжич твердо став на ноги, подумки прикликав Сколкозбройця, а відтак врізався плечем у гурт паршенді й заходився роздавати стусани — тут роздробив одному паршендійцеві грудину, там розчерепив голову іншому. Панцирі їхніх обладунків огидно потріскували, а стусани відшпурювали їх назад, подекуди скидаючи зі стрімчака.

Адолінові кілька разів улучили по передпліччях, аж доки зрештою в його руках не матеріалізувалася Зброя і він, розмахуючи нею, не зосередився на втриманні захопленого плацдарму. Це так його поглинуло, що він не помічав Якамава, доки не зауважив поруч себе Сколкозбройного в зеленому, який крушить паршенді своїм молотом.

— Дякую за той взвод паршендійців, який ти скинув мені на голову, — гукнув Якамав, замахнувшись. — Сюрприз вийшов просто чудовий.

Княжич широко всміхнувся і вказав рукою на хризаліду.

На вершині ворогів було не густо (хоча схилом ринула підмога), і ніщо не застувало їм із Якамавом прямого шляху до хризаліди — важезного та довгастого зеленаво-брунатного валуна, прикріпленого до каміння такою самою речовиною, як і та, що утворювала його оболонку.

Адолін перестрибнув через паршендійця, який корчився з відмерлими ногами, й кинувся до хризаліди. Якамав, подзенькуючи Збруєю, потрюхав за ним. Щоб дістати яхонтосерце, доводилося помучитися — оболонка хризалід була тверда, як камінь — але Сколкозброєць міг полегшити це завдання. Їм треба було лише вбити лялечку і прорізати отвір, щоб вирвати яхонтосерце, й тоді…

Хризаліду вже випатрали.

— Не може бути! — крикнув Холін, підбігаючи, й, ухопившись за краї проробленого отвору, зазирнув у заюшені фіолетові нутрощі.

У слизі плавали шматки панцира, а там, де яхонтосерце зазвичай сполучається із судинами й сухожиллями, зяяла підозріла діра.

Княжич обернувся й став прочісувати поглядом вершину плато. Якамав, надбігши, дзенькнув обладунком і вилаявся:

— Як же вони так швидко впоралися?

Онде розгадка. Неподалік солдати-паршендійці кинулися врізнобіч, горлаючи своєю незбагненною, ритмічною мовою. Позаду них височіла рослява постать у сріблястій Сколкозбруї та в червоному плащі, що розвівався за спиною. Зчленування обладунку випиналися, здіймаючись, неначе шишаки на крабовому панцирі. Та постать мала добрих сім футів зросту, а обладунок надавав їй громіздкого вигляду — можливо, тому, що обковував паршендійця, чию шкіру покривали захисні нарости панцирів.

— Це він! — закричав Адолін, кидаючись уперед.

Перед ним стояв той самий Сколкозбройний, із яким його батько зітнувся на Вежі, — єдиний помічений у лавах паршенді за багато тижнів, якщо не місяців.

Можливо, останній у їхньому війську.

Сколкозбройний обернувся до княжича, і з великого сирого яхонтосерця, що його він стискав у руці, закрапали іхор і плазма.

— Я кидаю тобі виклик! — вигукнув Адолін.

Повз Сколкозбройного промчав загін паршендійських солдатів, біжучи в бік розлогого урвища на задньому краї формації, де пагорб розкололо по центру. Той віддав яхонтосерце одному з бійців, а відтак, обернувшись, дивився, як вони стрибають через провалля.

Паршенді перемахували прірву й приземлялися на іншому боці пагорба, на суміжному плато. Їхня стрибучість не переставала дивувати Адоліна. Він відчув себе дурнем, збагнувши, що паршенді на цих височинах не в пастці, як було б із