Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Звати мене Василь Степанович Купрієнко, — каже чоловік, наче вже виплакався і заспокоївся. — Я майстер із залізничних майстерень у Конотопі. А прибув до вас із тієї причини, що зникла моя донька Ганна, — і знову плаче. Я чекаю. Бо сльозу нічим не зупиниш. Він плаче, а потім лізе до внутрішньої кишені свого потертого піджачка, щось там копирсається. — Ось вона, моя Ганнуся.

Показує мені фотографію гарненької дівчини років вісімнадцяти. Приємне обличчя, шкіра ніжна, волосся світле, очі добрі. І так виглядає, що й не скажеш, хто в неї батько. Наче панночка якась.

— Ганнуся! — аж стогне чоловік і береться за серце.

— Ви заспокойтеся краще, а то так і до нападу недалеко. І чому ви до мене звернулися? Поліція зазвичай людей розшукує.

— Не хочуть вони шукати! — кричить гість.

— Тихіше, я добре чую. Чому не хочуть?

— Бо кажуть, немає доказів, що її викрали!

— А вона викрадена?

— Звісно! Хіба б Ганнуся так зі мною вчинила? Щоб зникла, не пише, не приїздить! Щось сталося з нею, щось погане сталося! А в поліції тільки сміються і кажуть, що загуляла вона! Негідники!

Я чоловікові співчуваю, але сам поліцію розумію. Бо дівка молода, хтось їй голову задурив — і повіялася вона, А тепер повертатися боїться до батька Буває таке часто.

— Так, давайте спочатку. Де вона зникла і за яких обставин?

— Через об’яву все.

— Яку об’яву?

— У газеті. Там пропонували роботу покоївкою в багатих родинах. Суворі вимоги; щоб освічена була, знала панські правила та мови іноземні. Платити обіцяли добре! В Конотопі роботи такої було небагато. Ганнуся в одного лікаря працювала, а коли поїхав він, без місця залишилася. То й написала за об’явою.

— Зачекайте? Вона у вас освічена була та іноземні мови знала? — дивуюся я.

— Так! — гордо каже чоловік.

— Звідки?

— Вона ж у мене гімназію закінчила. Оцінки лише відмінні. Могла б і до університету вступити, але в мене грошей не було, щоби за навчання платити. То вона мріяла сама грошей назбирати і таки вивчитися.

— А мови іноземні звідки знала?

— А в нас у майстернях інженер був, пан Піво.

— Пиво? — перепитую я.

— Піво. Він француз, багато мов знав. І він ото Ганнусю навчив. Казав, що вона дуже розумна і легко їй все дається! Так переймався, коли вона пропала, що аж до лікарні потрапив. І він же з самого початку казав, що підозріла якась об’ява! Але не послухали ми його! — знову він плаче.

— А що за об’ява?

— Ось, — дістає клаптик паперу. А там «Мсьє Жорж Соверен пропонує роботу покоївкою в найкращих родинах Варшави. Освіта та знання іноземних мов обов’язкові. Жінки до 30-ти років. Висока платня. Відбір після співбесіди». Далі вказано, що писати треба на одне з київських поштових відділень для пред’явника купюри номіналом в один рубль із вказаним номером.

— Оце за цією об’явою вона написала, а потім поїхала.

— До Варшави?

— Ні, спочатку співбесіда у Києві була. Там із нею поговорили й сказали, що беруть на роботу. За тиждень мусила приїхати до Києва з речами, щоб їхати вже до Царства Польського. Навіть гроші на квитки дали. Оті гроші мене і заспокоїли. Думав, що якби шахраї, то з неї б гроші брали, а не їй давали. За тиждень повіз я Ганнусю на вокзал. Хвилювався, аж сльозу пустив, бо вона ж у мене єдина донька Жінка моя, Клавдія Христофорівна, померла, коли Ганнусі менше року було. Від тифу. І далі вже сам її ростив. Заради неї тільки й жив, а тепер забрали у мене її, забрали! — давай він знову плакати.

Поки він плакав, я цюкнув сокиркою кілька трісок, поставив самовар.

— То що далі було? — спитав у нього згодом.

— А далі зникла вона! Ані листа, ані звісточки! Була, була і немає! Два місяці ось так! А вона ж обіцяла написати, щойно влаштується. І вона б написала, якби могла! Написала! Вона у мене серйозна дівчина була! Вчилася тільки на відмінно! А це ж важко, бо в неї домашніх учителів не було! Все сама! Дисциплінована була. Поки не вивчить, з-за столу не встане. Вже і я, бувало, казав їй, щоб відпочила, бо ж і світу білого не бачить. А вона ні, далі вчиться, мені каже: «Тату, я хочу освіту отримати і для цього буду хоч день, а хоч і ніч учитися!» Ніколи нічого не забувала, все пам’ятала, то написала б мені, якби могла! Але сталося щось!

Він знову плаче, я знову чекаю, слухаю, як вода в самоварі гуде. От до всього людина звикає. Так і я до горя людського звик. Цей Василь Степанович он аж стогне від відчаю, а я сиджу, думаю, що їсти хочу, бо ж цілий день у полі. І не тому я так думаю, що кригосердий, що не співчуваю, а тому, що призвичаївся. Ще по роботі в конторі бачив я багато біди, нещасних людей. Спочатку переймався, аж серце боліло, а потім вкрилося воно наче шкірою грубою, нічого не пробиває. Головою я людину розумію, а серце спокійне.

— Що в поліції кажуть?

— До розшуку не подаватимуть, бо вона доросла вже, а в мене доказів, що сталося з нею погане, немає. От, кажуть, якби тіло знайшли! Оце таке батьку в очі кажуть, нехристи! Тіло їм потрібне! — кричить гість. — Я їм почав доводити, що сталося щось, злочин якийсь, а вони мене в холодну кинули! За те, що підвищив голос на чини поліції! Два тижні протримали, негідники!

— Ви обережніше висловлюйтеся, а то знову в холодній опинитеся, — попереджаю я.

— Та мені б у землі сирій опинитися! Бо сил немає жити! Пече мене, наче вогнем, не відпускає й на мить! Де моя Ганнуся? Де моя донечка? Хто її забрав? — крикнув і знову плакати.

Аж дивно мені, що ось так переймається. Мабуть, тому, що одна вона в нього. Зазвичай у родині у простих людей дітей десяток, як не більше. Коли помре хтось, так позітхають батьки, поховають, а за рік і нова дитина народиться. У більшості родин хтось із дітей вмер, а в деяких і не по одному.