Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

трапилося, то довго житимемо. А по-друге, місце на цвинтарі нікому не зайве...

— То досі, Климентію Євграфовичу, є на Байковому цвинтарі в Києві скромний пам’ятник Івану Карповичу Підіпригорі, що загинув при виконанні службового завдання. Ось так, — я підводжуся і підкидаю до грубки дров, щоб чаю підігріти, бо ж у горлі пересохло. За вікнами лопотить дощ, граф мовчить. Але не спить, щось метикує.

— Графе, чого мовчите? Не сподобалася історія?

— Іване Карповичу, а це ж усе насправді було, — тихо каже граф. У нього перелякане обличчя. — Я ж вас знаю, Іване Карповичу. Можете ви щось вигадати, але щоб стільки — ні. То бачили все на власні очі!

— Бачив, графе, бачив. І не я один.

— А не боїтеся, що оті Срібні повернуться?

— Боятися треба тільки Господа нашого. Все в руках його. Але думаю, що якби могли мене Срібні знайти, то вже б знайшли.

— А може, і ні. Мабуть, я той, піду я, додому мені потрібно, — Маєвський підхопився і заходився одягатися. Як я його не переконував, але пішов він. Два місяці у мене не з’являвся, поки зовсім не зголоднів у своєму порожньому маєтку. Але й коли прийшов, то про розповідь мою жодного разу більше не згадав. Я й не наполягав, бо історія справді була якась уже аж занадто дивна. То записав її, як дивину небувалу.

Несподівані доньки

сторія ця почалася влітку, коли одного дня я повернувся на хутір після важкого дня у полі. Їхав зморений та брудний, тільки і мріяв, щоб помитися та влягтися, коли побачив, що перед двором моїм спить якийсь чоловік. Судячи з одягу, міський, небагатий. До того ж, поруч не було візка, значить, людина пішки чапала, а до хутора мого далеченько. Ще дивно було, що песики мої не гавкали, хоча завжди на чужих рвалися. Я під’їхав, а чоловік собі спав. Дуже неспокійно, щось йому снилося таке, від чого він і сіпався, і стогнав, головою крутив. Щось погане. Я відчинив ворота, заїхав у двір, гість і не почув. Мабуть, заморився, то спав далі.

— Уляно Гаврилівно, а хто там лежить перед двором? — спитав я у своєї кухарки.

— Та до вас прийшли. Казали, що у важливій справі, а в якій саме, розповість лише вам. Він тут вже з обіду сидить.

— А чого на нього песики не гавкають? — хвилююся, чи хоч не захворіли собачки.

— Бо поговорив він із ними, — каже Уляна Гаврилівна.

— Як поговорив?

— А як із людьми. Пояснив, що горе велике в нього, біда, то прийшов він до вас і чекатиме будь-що, то хай собачки не гавкають, бо не може він звідси піти.

— І що, ото й не гавкали? — дивуюся я.

— Ага, не гавкали. Тепер наче й не помічають.

— А він їм нічого не кидав?

— Ні. Я ж у дворі була, тому і чула, що він казав. Нічого не кидав, але такий у нього голос був, що аж серце крається. Ви вже допоможіть йому, бо дуже переймається людина.

— Ну, послухаю.

Але спочатку пішов я у душ. Це я у німців підгледів. Що влітку вони беруть діжку, водою наповнюють і ставлять на сонці, спинають високо, кран знизу. За день вона нагріється, увечері — купайся — не хочу. Ото став я під теплу водичку і миюся. Добре так. Потім обтерся рушником свіжим і аж сам посвіжішав. Тоді вийшов із двору. А чоловік далі спить, так само неспокійно. І обличчя в нього нещасне. Таке обличчя часто у бунтівників бувало, бо ж вони постійно тікають, ховаються, чекають на арешт. Неспокійне в них життя.

Хоча цей чоловік на бунтівника не був схожий. Років йому п’ятдесят, — а бунтівники молоді зазвичай. Головне ж, руки в нього збиті важкою працею, тоді як у бунтівників руки завжди ніжні та біленькі. Хоч люблять ті баламути говорити про щастя робітників, але самі працювати не дуже охочі, хіба що революцію свою роблять.

— Доброго дня, — кажу і торкаюся гостя. Той не одразу прокинувся, потім нарешті розплющив очі, побачив мене — та як підхопиться!

— Ви Іван Карпович Підіпригора? — питає, а в самого очі аж палають. Оце так, то спав, а то аж тремтить весь, наче лихоманка його узяла.

— Я, — кажу, а сам за руками його слідкую. Не так щоб уже дуже боявся чогось, але ще з контори мав звичку завжди бути насторожі.

— Справа у мене до вас! — як крикне він, і впав переді мною на коліна Чоботи цілувати почав! А чоботи я взув нові, дьогтем намацулив щедро. То він дьоготь собі по обличчю розмазав, а ще плакати затіяв. — Допоможіть, Іване Карповичу, допоможіть! На вас одна надія! Прошу! — і цілує мені чоботи, наче дівку прегарну.

Я ото життя прожив різне, всяке у ньому траплялося, але щоб ось так, то не було. Аж трохи розгубився.

— Припиніть! Припиніть! — хочу відійти, а чоловік за ноги мої схопився і повзе по землі за мною.

— Спасіть! Спасіть, Іване Карповичу! Не залиште без допомоги бідне дитя! На вас уся надія! — кричить так, що аж Уляна Гаврилівна вибігли й песики з нею. Стоять утрьох, дивляться здивовано на цю веремію. А воно ж є чому дивуватися.

— Так, або зараз же облиште мої чоботи, або я за вашу справу не візьмуся, яка б вона не була! — кажу строго. Чоловік дивиться на мене з землі. Весь у дьогті, сльозах та пилюці, хоч чорта на Маланку зображуй.

— Окрім вас, ніхто мені не допоможе! — аж стогне він.

— Ходімо за мною, — кажу і йду у двір. Гість підвівся — і за мною. Собаки знову його не чіпають. Вони в мене розумні, відчувають, хто небезпечний, а хто — ні. Вийшли ми до саду, наказав гостю сходити в душ, щоб умився він. А потім у шатро повів, серед яблунь напнуте. Там я вночі сплю. У тому шатрі кілька стільців стоїть та стіл на випадок гостей. Сів сам, запросив гостя. — Сідайте та розповідайте, що сталося.

А він давай плакати. Тремтить весь, стогне, сльози течуть. Почекав я трохи, бо, ж горе людину як візьме, то нічого не вдієш.

— Заспокоїлися трохи,