Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Тоді рятуйте.

Вони давай щось розумувати.

— Є вихід! — кричать.

— Який? І без хитрощів, бо роздавлю вашого малого, наче хробака! — обіцяю їм.

— Біжіть до рятувальної капсули! Швидко! — пояснили, як бігти і що робити. Капсула — то наче рятувальний човен на пароплаві. Добре, що розрахована була на Срібних, а вони хлопці дебелі, то й ми з Мельниковим помістилися, і діти.

— Тисніть на кнопку, — кричать нам Слимаки з дошки, яку ми з собою прихопили. Натиснули. Як трясоне нас, і понесло вбік. У тій капсулі віконце мале було. Припав я до нього, дивлюся, що самовар Срібних полетів кудись далі. А там унизу ота куля, що ми раніше бачили, виросла неймовірно, вже і краю не видно.

— Диви, он Сибір-батечко! — радіє їх благородь. Летимо. — А ото, мабуть, Урал. Ой, а то що? — кричить Мельников. Бачу наче вогонь якийсь позаду, в Сибіру.

— То корабель Убивць вибухнув, — пояснюють Слимаки. — Обережніше з нашою дитиною.

— А ви з нами!

Впали ми аж за Волгою, у степах. Добряче трусонуло нас, але всі живі. Вилізли з капсули, вона майже уся в землю зарилася.

— Ваню! — питає їх благородь. — А як ти здогадався, що можуть нас погубити ті Слимаки?

— Ваша благородь, та щоб я слизу довірився? Ніколи!

Малого Слимака я всередині залишив, як домовлялися. А самі пішли. Цілий день чимчикували, поки зустріли калмицьких пастухів. Вони вже нас до Царицина відвезли. Потім потягом ми до Києва. Дорогою домовилися нічого про польоти і пригоди не розповідати, бо ж у кращому разі засміють, а в гіршому — до божевільні відправлять.

У Києві виявилося, що нас уже поховали. Ага, поховали. Як заведено, на цвинтарі. Їх благороді пам’ятник гранітний, мені — з піщаника. Думали, що бунтівники нас викрали та вбили. Ми щось брехали про дивовижний порятунок. Їх благородь, от же молодець який, згадав про нагороду за дитину Гусятинського, яку жиди обіцяли. Дитина в нас, тепер би її у готівку перевести. Але виявилося, що в Гусятинського вже інша дитина була Жиди хитруни ще ті виявилися. Дали Гусятинському грошей, привели хлопчика більш-менш схожого, батько його радо впізнав, і так знайшлася дитина То обійшлося без погромів. Жиди без погромів, а ми з їх благороддю без грошей. Добре, що хоч прийняли Гусятинські свого малого. Та й інших по родинах розпихати вдалося.

Мені й без дітей клопоту вистачало. Сон утратив. Ото тільки очі заплющу, і Срібні мені ввижаються. Цілу ніч із ними воюю, а зранку такий слабкий, ледь живий. Вже і горілочкою лікувався, і компресами, і лазнею, а нічого не допомагає. Тільки як сходив до бабки одної, щоб переляк мені вилила,, тоді попустило.

Десь за тиждень після того викликали мене до себе їх благородь. Вони весь час у кабінеті сиділи, бо з такою пикою, як у нього, в люди не вийдеш. Все ж таки справжня тигриця та Дашенька. Мабуть би і Срібного перекусила навпіл, якби зустріла.

— Слухаю, ваша благородь, — доповідаю.

— Дивися, Ваню, про кого журнал «Нива» пише! — сміється їх благородь. Показує мені фотографію чоловіка якогось. Наче десь я його бачив. — Пізнаєш?

— Це ковбой той, чи що? — згадую я.

— Та це я думав, що він ковбой! А він виявився грабіжник потягів та банків!

— Та ви що?

— Ага, Бутч Кессіді звуть! За нього американський уряд велику нагороду обіцяє! І ще от пишуть, що зник він у Болівії. То будемо вважати, що у Болівії ми були.

— А що це?

— Країна така, у Південній Америці.

— Та ну ви що! Ваша благородь, мені ж як філеру заборонено за кордон їздити! — лякаюся я.

— Ну, тоді в Туркестані, стежили за бунтівниками, — пропонує їх благородь.

— Так точно!

— Оце аби й Дашенька так зі мною погоджувалася, як і ти, — зітхають їх благородь. Зараз засумують і пити коньяк почнуть.

— Можна йти? — питаю, щоб не заважати.

— Та ні. Тут і газети про дещо цікаве пишуть. Чув, що в Сибіру сталося?

— Та, кажуть, вибухнуло щось. Лісу багато поклало.

— Багато! Тисячі гектарів! — оживає їх благородь. — А знаєш, що то було?

— Та на японців кивають, — згадую я балачки у трактирах про випадок на річці Тунгусці.

— Які там японці, Ваню! Вчені кажуть, що то метеорит із неба впав. Але ми-то знаємо, який то метеорит, — посміхається їх благородь і підморгує мені. Дивлюся здивовано. Не розумію, до чого веде.

— Ваню!

— Що?

— Та то ж корабель Срібних був! На якому ми летіли! Він вибухнув!

— Та не може бути! Отой самовар так вибухнув?

— Отой самовар! Ти згадай, як їхня зброя стріляла!

— Хай Бог милує, — тільки головою кручу, бо ж ото про той випадок у Сибіру тільки й балакають. Кажуть, якби не в тайзі впало, а в населених місцях, так жертв би було страшне скільки. Деякі кажуть, що то за революцію покарання, а інші на правлячий дім хулять.

— Ех, Ваню, а я ж правду всю знаю, тільки сказати нікому не можу! — скаржаться їх благородь.

— І не треба. Краще нам оту правду забути, наче й не було нічого.

— Та як же забути таке, Ваню? — аж стогне Мельников.

— Забути, забути! Як страшний сон!

— Ні, я книжку про те хочу написати! — каже штабс-капітан.

— Ваша благородь, навіть не думайте про те, бо життя собі зламаєте. І кар’єру, і все. Самі розумієте, що ніхто не повірить, а за дурника вважатимуть.

— Ваню, та таке ж бачили!

— Уві сні чого тільки не побачиш. Тим більше у страшному! Забувайте ви про це. Краще подумайте, чим дружину потішити. Жінки люблять у часи душевних хвилювань у крамницях рятуватися. Сходіть, купіть щось. Ото краще.

— Ох, Ваню, правильно ж кажеш, — якось непевно каже їх благородь і дістає коньяк свій улюблений.

Писати книгу він таки почав, я на столі у нього листки бачив, але швиденько загальмував. Тоді ще закохався у модистку одну і взагалі про ті події не згадував. Я теж.

А пам’ятник із хрестом ми на цвинтарі залишили. По-перше, як так