Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Крос у небуття 📚 - Українською

Читати книгу - "Крос у небуття"

552
0
21.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Крос у небуття" автора Юрій Сорока. Жанр книги: 💙 Детективи / 💙 Бойовики / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Крос у небуття» була написана автором - Юрій Сорока, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Детективи / 💙 Бойовики / 💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "Крос у небуття" в соціальних мережах: 

…Кам’янець-Подільський, середина 90-х років минулого століття. Старовинне місто над Смотричем стало ареною кривавих розбірок між представниками місцевого криміналітету. Під час однієї з таких розбірок автомобіль летить у безодню, несучи у собі страшний вантаж – три трупи. Саме ця подія стає відправним пунктом сповненої драматизму гонитви оперативника Андрія Соколовського за озвірілими від крові та безкарності бандитами. Сповнений несподіваних поворотів сюжет, сумні українські реалії 1990-х та одвічна боротьба добра і зла очікують читача на сторінках роману, який заснований на реальних подіях.

«Крос у небуття» у конкурсі «Коронація слова» 2020 року виборов відзнаку «Золотий пістоль» від А. Кокотюхи, диплом фіналіста і 4 місце в загальному заліку.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 26
Перейти на сторінку:

© Ю. В. Сорока, 2021

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

* * *

25 квітня 1996 року. 19.15.

м. Кам’янець-Подільський

Сонячний диск ліниво навис над обрієм, примушуючи скелі вздовж неширокої стрічки Смотрича набухнути від жовтогарячої гамми весіннього вечора. І одразу ж карнавал буденної міської метушні почав знижувати свій темп. Вечір, який обіцяв дмухнути прохолодою після денного тепла, готувався запанувати над мальовничою старою фортецею, скелястим каньйоном Смотрича і захованими серед молодої зеленні дерев вулицями Кам’янця-Подільського. Перехожі поспішали до своїх домівок, де на них очікували, завершуючи трудовий день, вечеря, телевізор і домашні справи. У міському парку культури та відпочинку з’явились перші парочки закоханих. Повільно прогулювались, вишукуючи прикриті затінком верб лави, на яких можна було обійнятися й шепотіти ніжні слова кохання. За порослою пагонами дикого винограду огорожею обережно переступали вибоїни і буремні хвилі бруківки нещасні кам’янецькі автомобілі. Прадавнє місто князів Гедеміновичів готувалось зануритись у прохолодні весняні сутінки.

“Втім, налаштовані на романтику молоді люди були не єдиними відвідувачами парку. Ближче до виходу кружляли горілку, розклавши нехитру закуску на газеті, кілька похмурих типів, а сміттєві урни буденно обходив зарослий, наче Карл Маркс, безхатько.

– Пляшечку можна забрати? – звертався він до присутніх на лавах і йшов собі далі, згорбившись і опустивши плечі від реалій життя, що упало на нього жорстоким тягарем та не давало відчути під ногами твердого ґрунту. На кепкування і образливі репліки не звертав уваги. Він давно звик до образ. Слова не калічать і не несуть фізичного болю. Просто йшов алейкою, минаючи тих, хто ще мав надію на лаври в кінці свого кросу у небуття. Механічно діставав із сміття пляшки, кошти за реалізацію яких дадуть можливість з’їсти вечерю і притупити біль душі кількома чарками оковитої.

На одній з лав у глибині алей безхатько минув двох чоловіків, навіть приблизно не схожих на коханців. Один з них, худий і бляклий, мав близько сорока років від народження, другий, спортивної статури, виглядав молодшим. Одягнуті чоловіки були у джинси та турецькі шкіряні куртки, тобто так, як одягались у середині дев’яностих років ХХ сторіччя дві третини чоловічого населення Кам’янця-Подільського і решти України. І якби хтось спостерігав за ними, він би помітив, що чоловіки відверто нудьгували. Молодший час від часу щось занотовував до невеличкої записної книжки. Старший нічого не записував, лише нервово палив, вочевидь побоюючись чогось відомого лише йому. Коротко відповідав на запитання, а іноді знизував плечами, напружено посміхаючись.

Чоловіком з блокнотом у руках був старший оперуповноважений міського відділу внутрішніх справ міста Кам’янця-Подільського, капітан міліції Андрій Соколовський. Його співбесідником – підозрілого вигляду громадянин, відомий в певних колах на прізвисько Косий. Косий мав за плечима дві ходки на зону за звинуваченням у зберіганні наркотиків, а у вільний час досить жваво торгував маковою соломкою і розчином. Окрім торгівлі, біографію Косого доповнювали два факти. Він був наркоманом і сидів на міцному «кукані» у капітана Соколовського – числився таємним інформатором оперативника. З огляду на те, що Косий був у курсі усіх кримінальних подій міста, інформатором досить корисним.

Соколовський зітхнув і заховав блокнот у кишеню. Він не часто зустрічався з Косим в громадських місцях, побоюючись «спалити» агента. Але зранку капітану добряче допекли в кабінеті начальника міськвідділу. Швидкий на розправу полковник Гончар вимагав негайно розкрити серію крадіжок автомобільних коліс, від яких потерпали мікрорайони міста. Природньо, нікого не хвилювало, що старший оперуповноважений Соколовський паралельно займається розкриттям двох убивств. Мотивація тривіальна – людей не вистачає. Соколовському дуже хотілося сказати Гончару, красеню-офіцеру у розквіті літ, сакраментальну фразу: «Розуму вам не вистачає». Але сказати цього він не міг, тому змушений був сидіти у парку із своїм кращим агентом, ризикуючи, що їх помітять і дуже скоро до решти нерозкритих справ долучиться вбивство Косого. Косий теж помітно нервував, тож Андрій вирішив закінчувати зустріч. Агент швидше знався на більш серйозних речах, аніж крадіжки автомобільних коліс, і мало чим міг допомогти. Наостанок вирішив поставити кілька запитань. Так, задля годиться:

– Загальний розклад не змінився?

– В якому розумінні? – Косий припалив чергову цигарку, п’яту від початку зустрічі.

– В розумінні хто під ким ходе і хто з кого має. Ну і взагалі…

– Все як було, – буркнув Косий. – Потап банкує у центрі, Циган на периферії. Є ще кілька гавриків, але так – статисти. Сили за ними немає.

– А Потап лише кришує бариг, чи може інші задумки має?

Косий знизав плечами.

– Несповідимі шляхи… Я багато не знаю, але йому вистачає. Шухеру Потап не хоче. Хоча й свого не віддасть.

– Цей точно не віддасть, – погодився Андрій.

– Слухай, начальник, пора мені валити, без ножа ріжеш! – не витримав нарешті Косий.

Соколовський зітхнув.

– Добре, дрібочи помаленьку. Якщо за колеса дізнаєшся, не забувай.

– Забудеш вас, – буркнув Косий і, не прощаючись, почимчикував геть.

Після недовгих роздумів вирушив до виходу і Андрій. Йшов вулицями міста, вдихаючи на повні легені густий аромат квітучої черемшини, намагався не думати про справи. Іти у відділ не хотілося, нагальної потреби у цьому теж не виникало. Хоча, якби хід думок Соколовського міг простежити його безпосередній патрон – перший заступник начальника міськвідділу, майор Кульчицький Олександр Степанович, в народі просто Степанович, він неодмінно знайшов би десяток аргументів проти такого рішення підлеглого. Але, на щастя, думки підлеглих знаходяться поза межами компетенції керівництва, тож Андрій Соколовський міг дозволити собі вісім цілком заслужених годин відпочинку. Він, поза всяким сумнівом, розумів, що за нього ніхто не буде друкувати звіт за півріччя, або опитувати можливих свідків крадіжки коліс автомобіля «Москвич» по вулиці Хмельницьке шосе 13/2. Але, поклавши руку на серце, Андрію було абсолютно наплювати як на перше, так і на друге. Стосовно крадіжки, на минулому розносі у начальника міськвідділу Соколовський цілком серйозно планував купити два «лисаки» і віддати їх потерпілому, дідугану, що взяв за звичку одягати повний комплект орденів і ходити до відділу як на роботу. Так, він ветеран війни, людина заслужена. І він постраждав від злодіїв. Та навіть з огляду на такий стан справ, Андрій ненавидів дідугана лютою ненавистю. І якщо досі не купив трикляті колеса, то тільки через банальну затримку заробітної платні. Безперечно, рано чи пізно злодіїв буде знайдено і покарано. Але про терміни можна було лише здогадуватися. Цілком ймовірно, заслужений пенсіонер до того часу доконає оперуповноваженого Соколовського або добереться до міністерських порогів у Києві.

Коли він зайшов до своєї невеличкої

1 2 ... 26
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крос у небуття», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крос у небуття"