Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

«Бронзову шкіру свою вони віддають під татуювання, і так постійно задоволена їхня художня, еротична і навіть моральна потреба: на грудях у них, на животах, на спинах одне в одного вони розглядають могутніх орлів, що присіли на скелю або ширяють у небі; балдоху (сонце) з променями на всі боки; жінок і чоловіків у злитті; і окремі органи їх насолод; і раптом біля серця — Леніна чи Сталіна, чи навіть обох (але це коштує рівно стільки, скільки хрестик на шиї у блатного). Іноді посміються кумедному кочегару, що закидає вугілля в самісіньку дупу, або мавпі, яка втішається онанізмом. І прочитають одне на одному хоча і знайомі, та дорогі у своєму повторенні написи: "Всіх дешевок в рот…!". Або на животі у блатної: "Умру за гарячу…!"»[1052]

Як професійний художник, Томас Сговіо швидко потрапив до татуювального бізнесу. Одного разу його попросили зобразити обличчя Леніна на чиїхось грудях: серед злодіїв поширеним було повір’я, що розстрільна команда ніколи не стрілятиме в портрети Леніна або Сталіна[1053].

Злодії вирізнялися серед інших в’язнів також і своїми розвагами. Їхню гру в карти оточували складні обряди, сама вона була пов’язана з великим ризиком, як через свої високі ставки, так і через те, що карти були суворо заборонені керівництвом[1054]. Але у ризикованості, ймовірно, і полягала привабливість гри для тих, хто вважав небезпеку звичайним явищем: Дмитро Ліхачов, літературознавець, що відбував свій термін у Соловецькому таборі, зауважує, що багато злодіїв «порівнюють свої почуття під час гри в карти з тим, що вони відчувають під час скоєння злочину»[1055].

Кримінальним в’язням вдавалося перехитрити всі спроби НКВД припинити гру в карти. Обшуки і конфіскації були марні. На виробництві гральних карт спеціалізувалися особливі «фахівці»; процес цей у 1940-ві роки став дуже складним. Спочатку «фахівець» нарізав лезом бритви прямокутні клапті паперу. Для забезпечення міцності ці шматки потім склеювалися по п’ять-шість — «клей» виготовлявся з жованого хліба, який потім перетирався через носову хустку. Після цього карти клалися на ніч під нари, щоб клей затверднув. Після цього штампом, виготовленим з дна кухля, на них наносилися масті. Для чорних карт використовувався чорний попіл. Якщо можна було дістати стрептоміцин — його мав табірний лікар, і його можна було якимось чином, погрозами чи хабарами, у нього взяти, — то його використовували для виготовлення червоних мастей[1056].

Картярські ритуали становили ще один спосіб тероризування політичних в’язнів. Граючи один з одним, злодії ставили гроші, хліб і одяг. Коли вони програвали власні — вони грали на гроші, хліб і одяг інших в’язнів. Густав Герлінг вперше став свідком такого випадку у столипінському вагоні по дорозі до Сибіру. Він їхав зі своїм товаришем-поляком на прізвище Шкловський. У їхньому вагоні в карти грали троє урок, серед них «орангутанг з пласким монгольським обличчям».

«…орангутанг раптом жбурнув карти, зіскочив з верхньої полиці і став перед Шкловським.

— Давай шинель, — заволав він, — я її в карти програв.

Шкловський здивовано підняв очі і, не змінюючи пози, знизав плечима.

— Давай, — загорлав той знову, — давай, а то очі виколю!

Шкловський повільно встав і віддав шинель.

Тільки пізніше, в таборі, я зрозумів зміст цієї дивної сцени. Гра на чужі речі належить до найпопулярніших розваг урок, а головна привабливість її полягає в тому, що той, хто програв, зобов’язаний забрати у стороннього глядача раніше обумовлену річ»[1057].

Одна ув’язнена жила в бараку, який було програно таким чином в карти. Почувши цю новину, жінки з тривогою чекали кілька днів, «не вірячи», поки однієї ночі не стався напад: «Піднявся страшенний шум — жінки пронизливо кричали, поки на допомогу не прибігли чоловіки… зрештою, не вкрали нічого, крім кількох вузлів з одягом, та староста отримала ножове поранення»[1058].

Але карти могли бути не менш небезпечними і для самих злодіїв. Генерал Горбатов познайомився на Колимі зі злодієм, який мав тільки два пальці на лівій руці. Він пояснив:

«Грав у карти, програв, грошей уже не було, поставив на карту хороший костюм — не мій, звісно, а той, що був на щойно доставленому "політичному", — і програв. Хотів забрати костюм вночі, коли новачок його зніме, лягаючи спати, а віддати мусив до восьмої ранку. Але взяти костюм мені не вдалося — "політичного" того ж дня відвезли до іншого табору. Значить, борг не сплачено. З цього приводу зібралася наша рада старійшин, щоб визначити мені покарання. Позивач зажадав позбавити мене всіх п’яти пальців лівої руки. Рада запропонувала два пальці. Поторгувалися і зійшлися на трьох. Я поклав руку на стіл, позивач взяв палицю і п’ятьма ударами відбив у мене три пальці».

Свою розповідь закінчив той чоловік майже з гордістю: «У нас теж є свої закони, та ще й міцніші, ніж у вас. Завинив перед своїми товаришами — відповідай»[1059]. І справді, злодійські судові ритуали були такими самими складними, як і обряди посвячення: тут був «суд», судовий розгляд і винесення вироку, який міг тягти за собою побиття, приниження і навіть смерть. Колонна-Чосновський був свідком напруженої тривалої гри в карти між двома злодіями високого рангу, яка закінчилася тільки коли один з них програв усе, що мав. Замість руки чи ноги переможець зажадав як стягнення жахливого приниження для нього: він наказав табірному художникові виколоти у того на обличчі величезний статевий орган, спрямований тому в рота. Через кілька хвилин той, що програв, припік собі обличчя розжареною кочергою і стер татуювання, після чого на обличчі на все життя залишився шрам[1060]. Антон Антонов-Овсєєнко, син провідного більшовика, стверджує, що знав у таборі «глухонімого», який програв у карти, і на нього було покладене покарання три роки не розмовляти. Навіть коли його переводили з одного табору до іншого, він не наважувався порушити умов накладеного на нього покарання, бо про нього знав кожен місцевий урка: «Порушення каралося смертю. Ніхто не міг втекти від злодійського закону»[1061].

Керівництво знало про такі ритуали, часом робилися спроби втрутитися — не завжди успішні. В одному випадку, 1951 року, злодійський суд засудив до страти злодія на прізвище Юрілкін. Про вирок дізналося табірне керівництво і перевело Юрілкіна спочатку в інший табір, а потім у пересильну тюрму, і ще пізніше — у третій табір у зовсім іншій частині країни. Незважаючи на