Читати книгу - "Будденброки"

простягла руку, мало не торкнувшись його обличчя. Щоки її паленіли. Не міняючи войовничої постави, однією рукою тримаючись за крісло, а другою жваво розмахуючи, вона виголосила цілу промову — палку, зворушливу промову, що виливалася нестримним потоком. Консул дивився на неї, глибоко вражений. Вона ледве встигала схопити повітря, так швидко набігали, рвалися з уст нові слова. Атож, вона знайшла потрібні слова, виповіла все, що наболіло в неї на душі за ці роки, сповнені щоденної відрази; трохи плутано, недоладно, але виповіла. То було виверження, розпачливий вибух щирості… В її мові прорвалося щось таке, чому годі було опиратися, щось первобутнє, з чим уже не сперечаються…

— Ти вгадав, Томасе! Скажи й ще раз, мені однаково! Запам’ятай собі, що я вже не така дурна, як була, і знаю, чого можна сподіватися від життя. Я вже не жахаюся, коли бачу, що не всі такі чистенькі, як здається! Я пізнала таких людей, як Плаксивий Трішке, була одружена з Грюнліхом і надивилася на тутешніх suitiers. Я не сільська простачка, щоб ти знав, і сама пригода з Бабет, повір мені, не примусила б мене втекти» з дому! Але річ у тім, Томасе, що чаша переповнилась… А для цього не треба було багато, бо вона й так була повна… давно вже була повна… давно! Краплини вистачило, щоб полилося через вінця! А тут така пригода, свідомість, що навіть у цьому я не можу покластися на Перманедера! Вона довершила все! Далі терпіти не можна було! Я миттю вирішила виїхати з Мюнхена, таке рішення давно, ой як давно визрівало в мені, Томе! Бо я не можу жити там, на півдні, присягаюся господом богом і всіма святими, не можу! Ти не знаєш, Томасе, яка я була нещасна, бо коли ти приїздив до нас, я не давала знаку, звичайно, ні, я тактовна жінка, не набридаю людям своїми жалями, не люблю виплескувати все, що в мене лежить на серці, я завжди була потайної вдачі. Але я страждала, Томе, все єство моє страждало, так би мовити, кожна клітинка мого тіла Мов рослина, хай уже я вдамся до такого порівняння, мов квітка, пересаджена в чужий грунт… Хоч ти, мабуть, це порівняння вважаєш недоречним, бо я погана жінка… але чужішого грунту для мене годі було й придумати! Краще б уже я жила в Туреччині! Ох, ми, півничани, ніколи не повинні виїздити з свого краго! Нам треба жити над своєю затокою і чесно їсти свій хліб. Ви часто глузували з моїх симпатій до аристократії… Так, за ці роки я не раз згадувала слова, що їх мені колись давно сказав один розумний чоловік. «Ви симпатизуєте аристократії, — мовив він, — і сказати вам чому? А тому, що ви самі аристократка! Ваш батько — великої руки людина, а ви все одно що принцеса. Вас відділяє прірва від таких, як я, від тих, що не належать до вашого кола панівних родин…» Авжеж, Томе, ми почуваємо себе аристократами, почуваємо свою окремішність і ні за що не повинні жити серед людей, які нас не знають і не вміють цінувати, бо нічого, крім приниження, там не знайдемо, та ще й нам припишуть смішну пиху. Так, мені всі приписували смішну пиху. В очі не казали нічого, але я відчувала це кожної хвилини і ще дужче страждала. Ха! В країні, де їдять торт ножем, де принци розмовляють каліченою мовою І де чоловіка, що подасть жінці віяло, як та його впустить, вважають закоханим, — о, в такій країні легко здобути славу пихатої, Томе! Кажеш, звикнути? Ні, серед людей без почуття власної гідності, без моралі й шанолюбства, без шляхетності й суворих настанов, серед брутальних, нечемних, нехлюйних людей, ледачих і водночас легковажних, товстошкірих і поверхових, — серед таких людей я не могла звикнути і ніколи не зможу, це така ж правда, як те, що я твоя сестра! Єва Еверс звикла, добре! Але ж Еверс — це ще не Будденброк, а крім того, вона має чоловіка хоч на щось та здатного. А якого я мала? Подумай, Томасе, згадай усе з самого початку! Звідси, з цього дому, де все чогось варте, де люди працюють і мають якусь мету, я попала до Перманедера, що з моїм посагом пішов на спочинок… Що ж, він щиро робив те, що справді відповідало його натурі, але це єдина втіха. А далі що? Далі мала народитися дитина. Як я раділа! Вона б замінила мені все! І що сталося? Дитина померла. Її немає. Це, звичайно, не Перманедерова вина, крий боже! Він робив усе, що міг, і навіть два чи три дні не ходив до пивниці, далебі! Але одне додавалось до одного, Томасе. Можеш собі уявити, що від цього я не стала щасливіша. Але я витримала й не нарікала, хоч люди не розуміли мене й звали пихатою. Я нудила світом, сама, як палець, і вмовляла себе: «Ти дала йому слово на ціле життя. Хоч він неотесаний, ледачий і не виправдав твоїх сподівань, але він чесний і має чисте серце». А потім мені довелося пережити ще й ту огидну історію, побачити його й з такого боку. Тоді вже я довідалась, як він мене розумів і як танув, ще краще, ніж інші, куди там! Гукав мені навздогінці слово, яким жоден із твоїх вантажників не назве навіть собаку! І я переконалася, що вже ніщо мене там не тримає, що була б ганьба лишатися там далі. А тут, як я їхала з вокзалу по Гольштенштрасе, назустріч трапився вантажник Нільсен, — він скинув свого циліндра, низенько вклонився, і я відповіла йому зовсім не пихато, а так, як батько вітався з людьми: отак, рукою. Тепер я тут. І хоч би ти запріг два десятки коней, до Мюнхена мене вже не відвезеш, Томе. Завтра я піду до Гізеке!..

Таку промову виголосила Тоні. Потім, знеможена, знову опустилася в крісло, стиснула рукою підборіддя і втупилась у вікно.

Консул стояв перед нею переляканий, схвильований, майже приголомшений, і мовчав. Тоді зітхнув, звів руки й знову безсило опустив.

— Так, тут нічого не вдієш! — тихо мовив він, повільно обернувся на підборі й рушив до дверей.

Тоні дивилася йому вслід із тим самим виразом, яким його зустріла: болісним і ображеним.

— Томе, — озвалася вона, — ти сердишся на мене?

Він тримався однією рукою за округлу клямку, а другою втомлено відмахнувся:

— Ох, ні. Анітрохи.

Тоні простягла до нього руку й схилила голову на