Читати книгу - "Будденброки"

добрі речі, що там казати, але в житті, Томе, є межа, — а я знаю життя не гірше за тебе, — де страх перед скандалом зветься вже боягузтвом, авжеж, боягузтвом! І дивно мені, що це має тобі казати така дурепа, як я… Так, я дурепа і добре розумію, що Перма— нєдер ніколи мене не любив, бо я стара й погана, а Бабет напевне вродливіша. Але це не звільняло його від обов’язку шанувати моє походження, моє виховання і мої почуття! Ти, Томе, не бачив, як він нехтував цей обов’язок, а хто цього не бачив, той нічогісінько не знає, бо не можна змалювати, який він тоді був огидний… І ти не чув того слова, яке він мені, твоїй сестрі, гукнув навздогінці, коли я зібрала свої речі й пішла до вітальні, щоб там лягти на канапі… Так, мені довелося почути з його вуст слово… таке слово, таке… Коротше кажучи, Томасе, якраз це слово, щоб ти знав, спонукало, змусило мене цілу ніч пакувати речі, а вранці будити Еріку і їхати сюди, бо лишатися з чоловіком, від якого доводиться вислухувати такі слова, я не могла. І ще раз кажу, до такого чоловіка я ніколи не повернуся… Бо якби вернулася, то стала б пропащою жінкою, що сама себе не поважає і не має вже ніяких моральних підвалин у житті!

— Може, ти будеш така ласкава сказати мені те проклятуще слово?

— Ні за що, Томасе! Ніколи вуста мої не вимовлять його! Я знаю свій обов’язок перед тобою і перед собою в цьому домі…

— Тоді нам з тобою нема про що говорити!

— Можливо: я й не хочу більше про це говорити…

— Що ж ти наміряєшся робити? Розлучитися?

— Так, Томе. Я твердо вирішила розлучитися. Я повинна зробити це задля себе, задля своєї дитини і задля всіх нас.

— Але ж це безглуздо, — спокійно сказав він, обернувся на підборі й пішов від неї, ніби вважав, що взагалі розмові кінець. — На розлучення треба мати згоду обох, люба моя; а сподіватися, що Перманедер послужливо піде тобі назустріч, просто смішно…

— О, це вже моя справа, — мовила Тоні, анітрохи не збентежившись. — Ти думаєш, що він опиратиметься, і то через сімнадцять тисяч талярів? Але ж Грюнліх також не хотів, а його примусили, на це є спосіб. Я піду до доктора Гізеке; він Христіанів приятель і допоможе мені… Звичайно, тоді було трохи інакше, я здогадуюся, що ти хочеш сказати. Так, тоді йшлося про «неспроможність чоловіка утримувати свою родину»! Бачиш, як добре я розуміюся на цих речах, а ти, їй-богу, так говориш зі мною, ніби я вперше в житті розлучаюся!.. Та байдуже, Томе. Покладімо, що з розлученням справді нічого в мене не вийде, — ти маєш слушність, може й так статися. Але це нічого не змінить. Не змінить моєї постанови. Тоді нехай тримає собі ті нещасні гроші, в житті є вищі за них речі! Але мене він ніколи більше не побачить.

Після цього Тоні відкашлялася. Вона встала з ліжка, сіла в крісло, сперлася ліктем на бильце і так затисла підборіддя в кулаці, що чотири зігнені пальці вп’ялися в спідню губу. Сидячи трохи боком до брата, вона втупилася збудженими, почервонілими очима у вікно.

Консул походжав по кімнаті, зітхав, хитав головою і стискав плечима. Врешті, схрестивши руки, спинився перед нею.

— Ти просто дитина, Тоні, — мовив він розпачливо й благально. — Кожне твоє слово — чиста дитинячість! Чи ти б не зробила мені таку ласку, не могла б хоч на хвилину глянути на речі по-дорослому?! Невже ти сама не помічаєш, що поводишся так, ніби пережила хтозна-яке горе, ніби твій чоловік тяжко тебе ошукав, зганьбив на ввесь світ? Але ж зрозумій, що нічого не сталося! Що про той дурний випадок у вас на сходах не знає жодна жива душа! Що ти не принизиш ні своєї, ні нашої гідності, якщо спокійнісінько чи хіба з глузливою міною повернешся до Перманедера… І навпаки, що завдаси шкоди нашій гідності, коли цього не зробиш, бо тоді ти з дурниці вчиниш бозна-яку подію і цим викличеш скандал…

Тоні рвучко відняла руку від підборіддя й глянула братові у вічі:

— Тепер ти помовч, Томасе! Тепер моя черга! А ти слухай! Як, то в житті лише те ганьба й скандал, що виходить на люди, що в кожного на язиці? Ох ні! Прихована ганьба, що нишком гризе душу, підточує в людині самоповагу, куди гірша! Хіба ми, Будденброки, належимо до тих, що їм аби тільки людям показати, начебто в них усе «класно», як ви тут кажете, а в своїх чотирьох стінах вони ладні душитися від приниження? Я дивуюся тобі, Томе! Згадай батька, уяви, як би він повівся в цьому випадку, поглянь на все його очима! Ні, насамперед треба бути чесним і відвертим…, Ти ось можеш кожного дня хоч і цілому світові показати свої книги й мовити: «Нате, дивіться!» І ми всі повинні бути такі морально чисті. Я знаю, якою мене створив господь; і нітрохи не боюся! Нехай Юльхен Меллендорф проходить повз мене не вітаючись! Нехай Пфіфі Будденброк, сидячи тут у четвер, тіпається із зловтіхи й каже: «Ото біда, знову те саме, вже вдруге! Але звичайно ж обидва рази винні чоловіки», Я безмірно вища за все це, Томе! Я знаю, що зробила так, як, на мою думку, треба було зробити. Але з ляку перед Юльхен Меллендорф і Пфіфі Будденброк зносити зневагу, вислухувати від неука лайку броварняною говіркою… З ляку перед ними лишатися з чоловіком… лишатися в місті, де я мусила б звикати до таких слів і до таких сцен, як ця на сходах, де мені довелося б забути, хто я, забути про своє походження й виховання, аби тільки людям здавалося, що я щаслива і вдоволена, — оце я зву ганьбою, оце зву скандалом, щоб ти знав!..

Тоні замовкла, знову стиснула рукою підборіддя і схвильовано обернулася до вікна. Консул, ледь відставивши одну ногу і тримаючи руки в кишенях, стояв перед сестрою, задумливо дивився на неї невидющим поглядом і повільно похитував головою.

— Тоні, — сказав він нарешті, — ти не обдуриш мене. Я вже й раніше знав це, але твої останні слова зрадили тебе. Йдеться не про чоловіка. А про місто. І не про ту дурну пригоду на сходах. А про все взагалі. Ти не можеш там звикнути, признайся щиро.

— О, ти вгадав, Томе! — вигукнула Тоні.

Вона схопилася з крісла й