Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

— Ай справді, — здивувався Ота.

Хлопець підняв скло:

— Це скарб, пане!

— Ну звичайно, — потвердив Ота.

І хлопець побіг, щасливий, що заробив півфранка й має скарб, без сумніву, великий скарб, бо це йому щойно підтвердив європеєць.

Ота засміявся. Він раптом відчув полегкість. Йому сподобався хлопець, сподобалося хлопцеве збільшувальне скло, сподобалося Марокко, і він був радий, що приїхав сюди. Радий щиро. Такий радий, що-навіть важко було повірити. А потім йому здалося, що це зовсім просто: так буває, коли встоїться каламутна вода й нагору спливає тільки прозора й чиста, тимчасом як увесь бруд лишається внизу, на дні. У ньому теж раптом відокремилося те, що він любив, од того, що ненавидів. Відокремилося так виразно, що він більше не міг помилитися, навіть завагатись. Ота знав, наприклад, що парочку, яка, мабуть, і досі сидить за кущем, того руданя з білявкою, він люто ненавидить, вони йому чужі й огидні, вони й справді належать до тих, кого він уже ніколи ні про що не просив би, а спокійнісінько б знищив, якби мав таку силу і якби цим чогось досяг. Знав, що вже не повинен заплющувати очі перед ними, й не заплющив їх, коли вони встали й підійшли ближче. Навіть підвів голову, щоб глянути їм у вічі. А потім засміявся, бо то були не Фавлер із Джоанною, а двоє зовсім чужих людей. Та це вже не мало ніякісінького значення. Головне, що тепер він був певен себе.

Незабаром повернулась Айша. Ота всміхнувся:

— Так швидко?

— Хазяїн спав, — сказала вона засапано. — А машина до Каса буде за кілька хвилин!

— Гаразд, Айіно. — Ота обняв її й поцілував у очі, в татуювання на переніссі, яке зблизька було схоже на синю монограму.

— Ах, гмама! — засміялася Айша. — Що це з тобою сьогодні діється? Ти вже не боїшся?

— Цілуватися в парку?

— Ні, ні. Я кажу про зовсім інший страх.

Вони сміялися, гуляючи по стежці. Потім вийшли до дороги. За півгодини під'їхало авто, синій вантажний шевроле. За кермом сидів чоловік у береті набакир, з нездоровим жовтавим кольором обличчя. Ім'я водія було Мануель. Це був іспансько-арабський метис, на перший погляд, веселун.

— Сідайте в кузов, панове! — гукнув він. — Там у мене мішки з альфою[60], і вам на них чудово спатиметься. Лізь, пташко, не соромся, підсадіть її за стегенце, пане. Чи, може, я маю зробити це сам? Що, не хочете, пане? Ви егоїст? Ну добре, добре.

Машина рушила. Айша й Ота напівсиділи-напівлежали на м'яких мішках, тримаючись за руки. Їм здавалося, що вони їдуть назустріч новому життю.

9

Їх підкидало разом з машиною на вибоях. Небо над ними було чисте, немов скляне, як тоді вночі, коли Ота тікав із Сліманом. Вони не бачили нічого, крім цього синього, скляного неба, одне одного, а ще купи мішків довкола себе. Все було таке прекрасне — небо, вони самі і навіть ці мішки з чорними написами. Ота і Айша не говорили про майбутнє, бо не мали чого про нього сказати, хіба те, що воно, без сумніву, не буде таке гарне, як оці хвилини на машині, по дорозі в невідомість.

Ота раптом згадав Кутубію і підвів голову, але на обрії не було нічого, крім рожевуватої імли, яка буває на дешевих кольорових листівках і завжди переходить у жахливо синю барву. Він знову ліг на мішки, дивився на Айшу й знову був безмежно радий, що вона з ним, його Айша, по-своєму розумна, розумніша за нього: він хоч і вміє лагодити машини та прив'язувати мотузочки до холодильників, проте в усьому іншому — наївний гмама.

Ота торкнув її за косу:

— Айшо, чи смикнула ти тоді за ту мотузочку біля холодильника, як я тобі казав?

Вона пирснула сміхом:

— Звичайно! Але хазяїн застукав мене і вигнав. Через те я тут.

— Тобто як?

— Ах, Ото, голубчику, я б тебе ждала, мабуть, у Каса цілу вічність. Я не вірила, що ти прийдеш сюди. Я тобі взагалі не вірила, не вірила навіть, що ти мене любиш. Я вірила тільки в одне: що коли ти будеш голодний, то неодмінно прийдеш і чекатимеш на мене під готелем.

— Ти ба, — мовив він, — виходить, та мотузочка все-таки на щось згодилася…

Далі вони їхали мовчки.

Подорож тривала вже понад три години. Мануель зупинився тільки раз, у місті Бен-Герір, де була невеличка кав'ярня.

— Ну що, дівко, гарно виспалася з білим паном на моїй машині? — запитав він, дудлячи холодне пиво. — Як воно було? Здорово, еге ж? Exceptionnel! Excellent![61]

— Облиште, — невдоволено буркнув Ота.

— А що таке? — здивувався Мануель. — Я ж тільки кажу, що пиво чудове. Просто чудове!

— Тоді пильнуйте, щоб я не вибив вам його з рук.

— О, це ми вже чули, — засміявся Мануель. — Один такий, як ви, колись спробував, а потім дуже шкодував. Не думайте, мосьє, що я брудний тубілець і неотесаний селюк. Мій батько мав стільки нагород, що коли чіпляв їх, то не міг рівно сидіти, бо вони гнули його Додолу. Держи, дівко! — Він простяг руку до Айші, але Ота вдарив по ній, і Мануелеві очі на секунду налилися кров'ю. — Ну гаразд, — засміявся Мануель, стримавши себе. — Гаразд. Ви, бачу, боксер. Про це свідчить ніс. Не ваш. Мій ніс. Це дуже чутливий ніс. Такі носи мають хіба ідальго. Мій батько був ідальго. Він мав сім маєтків і сім імен. Розмовляв тільки з тим, хто теж мав сім імен. Ми, іспанці, знаємо своє місце. Ми відкрили Америку, дозвольте це вам нагадати!

За хвилину вони знову рушили в дорогу, й Ота думав тепер про те, скільки всього, мабуть, довелось Айші витерпіти в житті, але не питав її, бо вона, певно, заплакала б, а він, певно, відлупцював би Мануеля, який, по суті, ні в чому перед ним не завинив. Навіть у тому, що вдавав із себе стопроцентного іспанця й так демонстративно гордував місцевими. Айша теж мала колись подібні нахили. Така вже, мабуть, хвороба у тутешніх метисів, точніше, не хвороба, а схильність — їх до цього просто змушує саме життя: або ти будеш тим, хто принижує, або тим, кого принижують. Третього не дано…

— Про що ти думаєш, гмама? — запитала Айша.

— Про все! Наприклад, про те, що вже пора