Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том III"

— Не такий уже й загадковий шифр, Ватсоне, — мовив він. — Звичайно ж, це італійська мова! Закінчення «А» означає, що слово адресовано жінці. «Стережися! Стережися! Стережися!» Хіба не так, Ватсоне?

— Здається, ви маєте рацію.

— Без сумніву. Це надзвичайно важливе повідомлення, через те його й повторено тричі. Але чого саме «стерегтися»? Постривайте, він знову підійшов до вікна.

Ми знову побачили розпливчастий обрис нахиленої людини й мерехтіння вогника у вікні, коли сигнали поновились. Тепер вони йшли швидше, ніж перед тим, — так швидко, що важко було простежити.

— PERICOLO... «Pericolo» — що це означає, Ватсоне? Здається, «небезпека»? Так, присягаюся, це сигнал небезпеки! Знову почав: PERI... Отакої! Що ж, врешті...

Світло раптом згасло, квадрат вікна зник, і четвертий поверх будинку серед освітлених вікон немов оперезала чорна стрічка. Останній сигнал попередження було несподівано обірвано. Чому? Ким обірвано? Така думка з’явилася водночас у нас обох. Холмс відскочив убік від вікна.

— Це не жарти, Ватсоне! — скрикнув він. — Там коїться щось диявольське! Чому сигнали так раптово припинилися? Треба повідомити про це Скотленд-Ярд, але, з іншого боку, піти звідси нам не можна — в нас замало часу.

— Може, мені піти до поліції?

— Нам треба довідатися, що там сталося. Причина може бути й зовсім безневинна. Мерщій, Ватсоне! Ходімо туди, спробуймо розібратися самі.

* * *

Коли ми швидкою ходою прямували вздовж Гау-стрит, я озирнувся на дім, що його ми залишили. У віконці горішнього поверху виднілася тінь голови — жіночої голівки, яка, затамувавши подих, напружено вдивлялася в ніч, очікуючи нових сигналів. Перед будинком на Гау-стрит, нахилившись над поруччям сходів і запнувши обличчя шарфом, стояв якийсь чоловік у довгому пальті. Він здригнувся, коли світло ліхтаря над дверима осяяло наші обличчя.

— Холмсе! — вигукнув чоловік.

— Так, Ґреґсоне! — мовив мій друг, вітаючись з інспектором Скотленд-Ярду. — Закохані стрілися знову. Що привело вас сюди?

— Напевно, те саме, що й вас, — сказав Ґреґсон. — Але яким чином ви про це довідались, ніяк не доберу.

— І мене, і вас сюди привели різні нитки з одного заплутаного клубка. Я приймав сигнали.

— Сигнали?

— Так, із отого вікна. Вони обірвалися посередині. Ми прийшли з’ясувати, що сталося. Але оскільки справа переходить тепер до ваших рук, я не бачу підстав для себе займатися нею далі.

— Постривайте! — вигукнув із запалом Ґреґсон. — Правду кажучи, містере Холмсе, з вашою допомогою я в кожній справі почуваюся впевненіше. Цей під’їзд — єдиний на весь будинок. Він від нас не втече.

— Він? Хто він такий?

— Так, так, нарешті перевага на нашому боці, містере Холмсе! Доведеться вам це визнати. — Він гучно стукнув своїм ціпком по дорожніх плитах, і з кеба, що стояв у кінці вулиці, скочив візник з батогом у руці й поволі підійшов до нас. — Дозвольте познайомити вас із містером Шерлоком Холмсом, — мовив він до візника. — А це містер Лівертон з американського агентства Пінкертона.

— Герой таємниці Лонґ-Айлендської печери! — мовив Холмс. — Радий познайомитися з вами, сер.

Американець, діловитий, спокійний молодик із довгастим, чисто поголеним обличчям, зашарівся, почувши похвальні слова.

— Те, що нам зараз належить зробити, — справа всього мого життя, містере Холмсе, — сказав він. — Якщо мені пощастить спіймати Джорджано...

— Як? Джорджано зі спілки «Червоне коло»?

— О, то в нього вже європейська слава? Що ж, в Америці ми теж усе про нього знаємо. Ми знаємо, що на його совісті п’ятдесят убивств, але поки що не маємо достатніх доказів, щоб заарештувати його. Я йшов за ним назирці з самого Нью-Йорка й тепер тиждень стежу за ним у Лондоні, сподіваючись нарешті схопити його за комір. Ми з містером Ґреґсоном знайшли його — він у цьому великому будинку з багатьма помешканнями, але лише з одним під’їздом, тож він од нас не втече. Відтоді, як він переховується тут, вийшло вже троє, та я ладен заприсягтися, що його серед них не було.

— Містер Холмс казав щось про сигнали, — зауважив Ґреґсон. — Я впевнений, що він, як і завжди, знає такі деталі, які нам невідомі.

Кількома словами Холмс пояснив, як ми уявляємо собі всю цю справу. Американець із прикрістю стиснув руки.

— То він дізнався, що ми тут! — вигукнув він.

— Чому ви так гадаєте?

— Хіба незрозуміло? Він переховується тут, у будинку, й подає знаки спільникові — в Лондоні є кілька осіб із його банди. Потім, як ви дозволили собі зауважити, коли він повідомляв спільника про небезпеку, сигнали припинилися. Про що ж це може свідчити, як не про те, що він побачив нас через вікно або якось ще здогадався про небезпеку й вирішив діяти негайно, аби врятуватися? Що б ви запропонували, містере Холмсе?

— Піти нагору й з’ясувати все на місці.

— Але ж ми не маємо ордера на його арешт!

— Ця людина перебуває в порожньому помешканні за підозрілих обставин, — мовив Ґреґсон. — Для початку цього досить. Коли ми посадимо його за ґрати, Нью-Йорк допоможе, напевно, протримати його там. Відповідальність за арешт я беру на себе.

Наші поліційні детективи, можливо, не завжди відзначаються блискучим розумом, але хоробрістю — неодмінно. Ґреґсон сходив нагору, щоб заарештувати цього запеклого злочинця, так само діловито й спокійно, немов парадними сходами Скотленд-Ярду. Пінкертонівський агент майже перегнав його, але Ґреґсон рішуче відсторонив американця, підкреслюючи, що лондонські злочини — справа лондонської поліції.

Двері помешкання з лівого боку на четвертому поверсі були прочинені. Ґреґсон широко відчинив їх. Усередині було темно й зовсім тихо. Я тернув сірником і засвітив ліхтар інспектора. Коли полум’я розгорілося, ми всі остовпіли від подиву. На соснових дошках підлоги виднілися свіжі плями крові. Червоні сліди черевиків вели в наш бік із внутрішньої кімнати, двері якої було замкнено. Ґреґсон відімкнув їх і підняв ліхтар, що тепер яскраво світив, а всі ми нетерпляче позирали з-за його плечей.

Посеред порожньої кімнати на підлозі розпростерлося тіло справжнього велетня. Риси його чисто поголеного, смаглявого обличчя були жахливо спотворені; голова лежала на світлому паркеті в калюжі крові. Його коліна були підняті догори, руки розкинуті в агонії, а в широкій, темній, могутній шиї стирчав білий держак ножа. Хоч убитий і був велетнем, удар ножа звалив його, як удар різницької сокири валить бугая. Біля його правої