Читати книгу - "Пан Ніхто"

Найприкріше те, що ця невидима машина переслідує мене не тільки вдома. В ресторані і навіть на вулиці, коли Едіт відтане і почне говорити про ті речі, про які мовчить удома, я все живу з думкою про замасковані мікрофони й бобіни, які невмолимо і невпинно фіксують і намотують і знову фіксують і намотують слово по слову все сказане. Але людина звикає і до цього. І потім, на кожну погану річ можна вигадати відповідну втіху. Моя втіха полягає в тому, що я все-таки народився не в той час, коли записуватимуть і думки. І поспішаю скористатися пільгою. І голова мені лускається від думок. Хоча й без користі.

________

Початок робочого тижня обіцяв таку саму нудьгу, яку я споживав рівними дозами стільки тижнів підряд: підготовка торговельних пропозицій, перегляд кореспонденції, читання листів, телефонні розмови чи короткі п'ятихвилинні доповіді Ван-Вермескеркену. Проте у вівторок розігралась одна подія, що виходила за межі звичайного.

Минула п'ята година, й ми з Едіт уже вийшли, коли на вулиці нас перестрів Райман:

— От везе! Я саме йшов по вас! Шеф запрошує на вечерю.

Він повів нас до машини неподалік, й оскільки це був чорний «ролс-ройс» Еванса, зайве було цікавитися, про якого шефа йдеться.

— Як це ви раптом згадали про нас? — кисло спитала Едіт, коли ми всі втрьох потонули в широкому шкіряному сидінні й машина рушила, безшумна, мов катафалк.

— Ви ж знаєте: такі речі або випадають несподівано, або взагалі не трапляються, — відповів з недбалим жестом веснянкуватий.

Судячи з його блідого обличчя й затуманеного погляду, він запиячив, певно, ще зранку.

— Звечора почали, — уточнив Райман, наче вгадавши мої думки. — І мушу сказати, наш Еванс — виняткова людина. Я також витриманий, сам знаєш, але перед ним скидаю шапку. Ніщо його не бере, чемпіон першого розряду.

«Шеф у себе на віллі» — ці слова на жаргоні «Зодіаку» означають: «Шеф запив». Голова загулював рідко і таємно, як і личить його санові. Оскільки ж Еванс, загулявши, збирає «для розваги» й різних випадкових жінок, подеколи від тих веселощів і до нас долинав відгомін.

— Ми, здається, невчасно їдемо, — промимрив я. — Запізнилися майже на півтора дні.

— Пусте! Ти не знаєш Еванса: гульня для нього тільки починається. Хоча, власне, розпочалась відучора. Ми влаштували невеликий прийом на честь угоди з «Капором». І за третьою чаркою шеф похмуро глянув на нас і сказав: «Маю лихе передчуття». Й таки вгадав. Винятковий тип наш Еванс, кажу тобі!

— Я також маю лихе передчуття, — все ще кисло озвалась Едіт. — Ми справимо погане враження. Тверезі завжди справляють погане враження.

— Не біда! — махнув рукою Райман. — Почувайтеся вільно, мадам, і не бійтесь! З вашою фігурою ви ніколи не зможете справити поганого враження, навіть коли б і хотіли… Та якщо спитаєте мене, викликайте будь-яке враження, не соромлячись. Наш голова не зважає на дрібниці… Виняткова людина!

Машина поминула міські вулиці й помчала по шосе до Гарлема. Спина шофера за склом перед нами темніла, могутня й незворушна, як і самий «ролс-ройс». Ми звернули на бічний шлях, і повз вікна замиготіли дерева, спочатку рідкі й маленькі, а потім дедалі густіші й більші, аж поки не в'їхали в ліс. Тут панували вогкі зеленаві сутінки. Машина притишила хід, плавно повернула й зупинилася перед широкими залізними ворітьми. Водій натиснув клаксон, ворота безшумно відчинились, і «ролс-ройс» покотився довгою звивистою алеєю між високих каштанів. За хвилину крізь каштанове листя забіліли стіни модерної двоповерхової вілли, і ми зупинилися біля імпозантного парадного входу.

Товариство розташувалось у величезному холі і видавалося скорше очманілим, ніж веселим. Чоловіків було всього двоє — Еванс і шеф відділу радіоапаратури Пауль Франк, невисокий, кремезний і масивний суб'єкт з незмінним янтарним мундштуком у зубах. Жінок виявилось удвічі більше, й вони скидалися на взятих просто з вулиці. Всі сиділи в недбалих позах у кріслах навколо низенького круглого столика, заставленого пляшками й чарками. З програвача долинало притамоване танго, але присутні похнюпилися з таким виразом, неначе слухали не танцювальну мелодію, а дзвони на власному похороні.

Наша поява серед цієї мертвотної нудьги була сприйнята як друге пришестя. Еванс підвівся й урочисто рушив нам назустріч, легко вклонився, поцілував руку Едіт, прихильно поручкався зі мною і повів усіх до канапи.

— Я ж казав, що Конрад повернеться! — самовдоволено прогудів Пауль Франк. — Конрад — людина точна! Конрад фокусів не викидає, хоча й працює в рекламі.

— Коні, любчику, ходи сюди! — простогнала в п'яному розчуленні гарна смаглява дівчина.

Райман сів біля смаглявки, а ми з Едіт улаштувалися на канапі обіч Еванса.

— Не обтяжуватиму вас церемонією знайомства, — добродушно проказав шеф. — Ми люди свої.

Він був не настільки п'яний, щоб не тямити себе, але старанність, із якою контролював свої рухи, свідчила, що випив доволі.

— Правильно, нема чого знайомитися! — підтвердила одна з жінок, тендітна, з ледве підфарбованими губами. — Важливіше, хто наливатиме.

Пауль Франк послужливо підскочив і заходився коло пляшок.

— А що там наливати, коли все випили… Крім джину… Хто питиме джин?

— Ні в якому разі! — гукнув Еванс. — Джин суворо заборонений! Питимемо тільки легкі напої.

Він обернувся до відчинених дверей праворуч і гримнув несподівано гучно:

— Ровольте, друже!.. Де ж, нарешті, твої пляшки?..

— Все готове, — хрипко відказав хтось із другої кімнати.

По тому чоловік, якого звали Ровольтом, з'явився у дверях, насилу несучи тацю, заставлену нерозкоркованими пляшками віскі, газованої води, склянками, льодом, і серед усього цього — мікроскопічне блюдечко зелених оливків — закуска.

— Приберіть трохи, дітки! — по-батьківському наказав Франк жінкам.

Дві дебелі дами з молодими, але вже прив'ялими обличчями майже одночасно підвелися з крісел і не дуже спритно порозсовували посуд, аби звільнити місце для таці. Ровольт поставив свою ношу із страхітливим брязкотом, підвів голову, і в ту ж мить я впізнав його. Це було видовжене обличчя людини з «б'юїка» на мосту де-Местре. Тільки цього разу окуляри в нього не дзеркальні, а з великими темними скельцями, але вираз обличчя той самий — відсутній і майже страшний своєю байдужістю.

— Наливай у чисті склянки, друже! — озвався Еванс.

— Саме це й роблю… — огризнувся Ровольт тоном розбещеного прислужника, який не любить, щоб його повчали.

Він одкоркував пляшку віскі, для зручності зібрав чисті склянки докупи й став розливати питво, воно текло на тацю, але Ровольт не зважав. Потім, вирішивши, що його місія завершена, сів у крісло й закурив. Ровольт, видно, був єдиний непитущий у компанії.

Інші похапали склянки в непевній надії,