Читати книгу - "Похорон богів"

— Значить, — кажу, — маю цілувати руки тим, хто закував мого батька в порубі?

А він мені так ласкавенько гомонить:

— Усе в житті минає. Наберись терпіння й жди: так чинив господь і нам заповів чинити.

Кажу — хай би мене ліпше побив Перун, як маю терпіти й дякувати кривдникам. І якщо тебе й справді, мажу; прислала до мене стара, то можеш їй переказати, що я був і лишуся вовченям. Це ж її слово.

Але він так нічого мені й не сказав на те. Отаке в нас вийшло з ним балакання. Григорій тоді підвівся та й пішов собі, а назавтра кличе мене Каніцар до княжого двору. Я думаю — може, знову щось про сестру, а він простягає мені свитку з мідяними гапликами. Бери, каже, це буде тобі. Питаю Каніцара:

— Поїдемо до Любеча, чи що?

— Щоб не світив ліктями, — каже. — Бери й носи.

Та й не просто так ото каже, а мовби милостиню дає. Сам собі думаю: пожди, пожди, ми ще колись побалакаємо з тобою. А свитка гриденська й геть-чисто нова.

Коли потім навідався до Подільських воріт пресвітер Григорій, я в нього й запитав, кажу, чи не ти виплакав для мене цю свитку? Каже — ні. А дідо Дан дивиться на мене й морщить лоба:

— Чи не я тобі казав? Щось мені досі ніхто не дарував нової свитки, а тобі, бач, дають. Поглянь тепер на мене та на Муромця.

Проти цеї моєї їхні свитки були потерті й старі, а я ходив між ними наче боярський отрок. Я ліпше мав себе в старій подертій свиті без мідних гапликів. У цій було якось ніяково й незручно.

А потім знову мене покликав Каніцар. Їстимеш, каже, разом з гриднями.

Я аж закипів:

— Чого це маю їсти з гриднями? Хай з ними свині, — кажу, — їдять!

Він же як замахнеться! Але не вдарив і не зачепив, лише поскреготав сам собі зубами. Думаю: пес ти рудий! Тобі заборонили мене кусати, то ти хоч гарчиш? Кажу: з гридьбою не їстиму, хоч хай би навіть од голоду ратиці простяг. А він знову дивиться на мене, мов той собацюра на цепу.

— Коли б, — каже, — моя воля, ти в мене із свиньми жив би і їв!

Аж мені смішно стало з того його гарчання, я засміявся й кажу:

— З гридьбою їстиму, якщо там їстимуть і Муромець та дідо Дан. Отак і перекажеш.

Він знову гарчить:

— Давно не був у княжого під'їзного?

Я таки в того звіра давно не був, але стара заборонила під'їзному мене бити ще ген коли! Кажу я про це дідові Данові, а він:

— Ніколи того не було й не буде, щоби сторожа їла з гридьбою за одним столом.

А того ж дня покликав нас челядня до гридниці:

— Йдіть вечеряти, — каже до всіх.

— Утрьох? — питаю.

Каже — Втрьох.

Ми з дідом і Муромцем тільки перезирнулись, а не пішли.

Мовлю челядинові:

— Перекажи отому рудому псу, хай спрежда принесе нам усім гриденські свити та чоботи. Не хочемо світити латками та показувати гридням дулі з драних чобіт. — Челядин регоче, а я доказую: — й ще хай принесе нам по парі цілих ногавиць, аби не світили коліньми та задами.

Челядин рече:

— То хай уже заодно й по шапці?

Кажу: хай.

І що ти думаєш? Геть усеньке оте прислав Каніцар. Ще й по клобукові із смушевим околом! Вирядився дідо Дан, притупнув кованими чоботами й сміється:

— Коли б хто сказав отаке — зроду не повірив ба! — А тоді подивився, подивився на нові чоботи й перезувся в старі: — А ці мені на смерть будуть.

Назавтра злазить із брамного помосту дідо Дан, дивлюся — свитка в нього навиворіт вивернута. Питаю — що то за знак? Чи не потвори які намислив? Бо щоб одвернути напасть чи перестріт, вивертають ногавиці або сорочку, як оце наш дідо Дан. А він крутить головою:

— Який там, — каже, — знак! Вивернув, щоб не терлась і не запацьорилась. Але коли челядин гукнув нас до гриднів на обід, а ми вже й не відмовлялись, то дідо Дан перевернув свитку на лице. Пішли ми вдвох із дідом, бо Муромець лишився стерегти, не можна ж було геть покинути браму. Заходимо в двері гридниці й стоїмо, а гридьба пообертала голови й рячиться. Одні вже попоїли й виходять надвір, інші ж лише заходять, а поварна челядь снує та снує, носить братинки та полумиски, туди повні, а назад порожняка, бо гридьба многа, кожного ж нагодуй та напій, геть усенька молодша княжа дружина, сотень чотири чи й п'ять. Которий бадьоріший та дужчий — розтурляє хирлявіших і сяде сам, а слабші та молодші вистоюють, поки хтось підведеться й вивільнить ослін. Тиснява й галалакання неймовірні. А коли зайшли я та дідо Дан, усі мов повдавлювались кашею: повирячувалися на нас і сидять.

Челядин каже:

— Постійте отутечки коло стіни, поки хтось напхається й піде. Сьогодні в нас борсть із солониною та вівсяний кисіль. А оно в діжках брага та сироватка — беріть і пийте собі з черпака, скільки кому влізе.

Ми з дідом побачили гуляще місце й сідаємо на ослін, а якийсь гридень гарчить по-варязькому:

— Ану геть! Ще мені тут холопом не смерділо!

Я хотів огріти його — таке руде та миршаве, — а дідо Дан мене відтяг. Каже, не заводься, хай попоїдять, а ми вспіємо.

Тоді підвелися котрісь двоє під вікном, пішли ми з дідом Даном на їхнє місце, але гридьба зсунулася докупи й зайняла ослін. Я мало вже не сказився. Коли це заходить Каніцар, нахиляється й щось бурмотить одному гридневі. Той