Читати книгу - "Похорон богів"

Вертаю назад до Хортича, аж на косі, що ото зветься Перуновою рінню, вже повно отих човнів та ладь. Спробував я пробитися до Святослава, та печеніг турнув нас назад. А Святослав уже кріпко ратиться. Так і сонце зійшло. Куди не вдамося — скрізь печеніг і печеніг. Кружляю так довкола Хортича, коли чую — наші кричать з-за верб. Ну, пристаємо до берега, а їх сотні півтори. Стало тепер нас три з половиною сотні.

Думаю собі: хоч виляжемо до ноги, а таки спробуємо пробитися до Святослава. Біжимо. Чуємо — ратяться коло Священного дуба. Ударили печенігові в тил, а Куря оговтався й узяв і нас у лабети — пре й пре, тіснить нас од Святослава, хоч ти плач.

Але й князь наш кріпко рубається. Вже печеніг пробував і сяк і так — не може дорубатися до князя. А мені ж видно геть усе. Дивлюся — серед печеніга наша сотня: пробивається мовби до своїх, але я враз уторопав, що то печеніги перебралися в наші бороні та шоломи й заходять Святославові в тил. Кричу князеві: «Стережись!» Але хіба ж перекричиш ратний гамір...

Наші впізнали перебраних печенігів аж тоді, як ті підійшли до Священного дуба, де боронився князь. Далі я вже нічого не міг розгледіти. Ті печеніги якось швидко одкотилися назад, а тоді й з нами перестали ратитися — побігли в берег до своїх човнів: тільки їх і бачили!

Підходимо до Священного дуба, аж наш князь лежить серед трупів без голови. Отой Закур-печеніжин, що перебіг був до нас іще в гирлі Дніпра, дивиться й каже: «Це вув син Курі — Ільдея-хан. Я, каже, враз упізнав молодого ханича!»

Який маємо сьогодні день? Дев'ятий?.. І те сталося також дев'ятого дня. Якраз дев'ять років минуло, день у день...

Я думав, Свенельд і нас не впустить до Києва, але він упустив. Головне для нього було збутися Святослава.

Потім розказував один варязький купець, буцім бачив у Курі-хана дивну братину, буцім той показує її всім гостям: обкутий золотом лоб Святослава. А Куря та його синочок п'ють з тієї братини вино.

Тепер я й сам хочу спитати в Ільдеї-хана, чи добре йому та його татові пилось.

А ЩЕ НА ДВАДЕСЯТЬ РОКІВ РАНІШЕ...

(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

Я вже колись тобі казав про грека Григорія. Заходився він учащати до Подільських воріт: минає, не минає день чи два — дивлюся — вже дибає. Сяде побіч брами й сидить, і сидить... Кажу дідові Данові: «Що йому коло челяді за мед?»

А дідо каже: «Я й сам не доберу, чого йому коло нас треба».

А тоді одного вечора й рече:

— Знаєш, чого теліпається сюди цей грек? Кажу — не знаю, а чого — питаю. Та, каже, я собі думаю, що він дибає сюди не за так. Ходить цей грек до тебе.

Отак і сказав. А тоді ще й око прискалив. Хіба, каже, ти не княжий син?

— Ну, був княжий, та тепер такий челядин,, як і ти. Ба ще й гірший: обільний робочий холоп.

А дідо каже:

— Воно-то ніби й холоп, а все одно ж княжич. Щось моститься до тебе стара... То чи не зумисне підсилає цього Григорія?

— На дідька він мені?

— Тобі, може, й до дідька, а він, он бачиш, і сьогодні сидить. Для чого йому такі, як я або Муромець?

— А для чого йому обільний холоп?

— Отож я й сам про те думаю, — каже дідо Дан.

Я серед нас трьох був найзачуханіший, жебрак, та й край. Ота гриденська свитка, що її дав був мені Каніцар, уже запацьорилася й подерлась — я й латати не встигав, А ліпшого мені не давала жодна собака. Якось пішов я до Каніцара й кажу:

— Дай цілішу свитку!

А він: що я тобі її — народю? Проси, каже, в тивунів клітьових чи в домажирича.

Просити я не пішов, але сиджу якось біля воріт і зашиваю діру на лікті, аж тут пресвітер Григорій підходить і сідає коло мене на землі.

— Латаєш?

— А хіба що? — кажу.

Бо є, каже, така приповідка в святому писанні, що багатому царство на землі, а вбогому на небі.

Я нічого з того не добрав, а він знову своєї:

— Щастя й нещастя бог кожному чоловікові порівно наділив. Якщо чоловік купається в молоці та маслі за життя, то кипітиме в гарячій смолі по смерті. А хто не мав щастя на землі, то матиме його на небі.

Я тому грекові кажу:

— Це начебто на те виходить, що коли в мене повна скриня кун, то півжиття мушу голодувати, а вже тринькатиму в другу половину життя?

Слово таке припало йому до вподоби — сам не знаю чому.

— А якщо, — кажу, — на старість повипадають зуби чоловікові?

Григорій лише скалиться та мовчить. Десь-то це йому не вельми засмачило, бо він потім спитав:

— Тобі яке літо минає?

— Минав, — кажу — сімнадцятий рік. А для чого питаєш?

— Та просто, — каже, — так...

А мені схотілось допекти лисому грекові. Якщо його справді підсилає стара — хай їй перекаже.

— А моєму, — кажу грекові, — холопству минає п'ятий рік.

Та він мовби й не засмутився, каже мені:

— Господь велів дарувати кривдникам.

— Добре мені діло! — кажу. — Що ж то за бог у вас такий боязливий?

А він мені рече:

— Не боязливий, а злагідний.

— Цебто як? Ти на нього плюнеш, а він обітреться й мовчить? Наші боги ліпші, — кажу йому. — Й за кривду велять мститися.

— Не думай, — каже, — про лихе, думай про добре.

— Як до мене, — кажу, — так і я.

А він отак обхопив коліна руками й похитується.

— Мста, — каже,