Читати книгу - "Пробуджена Енея"

звичай на Різдво розпалювати багаття серед двору, біля церкви чи просто в лісі, на березі річки (який церква намагалась викорінити, суворо караючи людей за цей священний вогонь). Різдвяна вечеря складається з 12 страв (для кожного з 12 Богів-місяців). До хати вносять Дідуха – житній сніп, у якому зимують добрі духи-захисники Роду, для яких готується кутя й узвар. Колядники – посланці Сварожі, приходять проспівати господарям “старими словами” про “Світа Сотворення і Божича народження”. Колядки про Сотворення світу – безцінний залишок язичницького обрядового (давнього літургійного) співу. Божичний коровай – ритуальний символ новонародженого Сонцебога (він же Божич-Коляда) [266].

Світотворення, за первісним міфом, триває 12 днів і ночей, воно завершується народженням Води [181. 43–53, 209–224]. Астрономічно це виглядає так: 21 грудня – Різдво Світла (Небесного Вогню чи Божича Коляди, як у слов’ян, або Сонця Непереможного, як у греків та римлян); дванадцятий день після нього – народження Води (чи Богині Дани, Лелі, Мокоші), що випадає в ніч переважно з 2 на 3 січня. Ця дата – не простий підрахунок днів заради гарного міфу. Астрономи знають, що в перші числа січня (єдиний раз в році) наша планета перебуває найближче до Сонця. Саме в цю ніч матері-язичниці освячують воду простим способом – виставляють глеки з водою під зоряне небо, здобуваючи таким чином “зоряну воду” для здоров’я своєї родини, череди худоби та врожаю поля. Свято називається Водокрес: від “вода скресла”, адже саме в цю ніч починається рух води до весни, відбувається зміни у воді (т. зв. “жива вода”). Ці свята ідуть під знаком Богині Дани – втілення жіночого першопочатку Всесвіту, що складає пару протилежностей з Вогнем-Сварожичем.

На межі січня і лютого відбуваються обряди вшанування Богині Стрічі, тому ці обряди мають назву Стрітення, і означають “стрічу” Зими з Весною, які в давні часи супроводжувались інсценізацією боротьби холоду з теплом, молитвами про добре літо, умилостивленням добрих сил природи. В цей день пробуджується громоносна сила, тому освячується “громична” свічка, яка вважається оберегом від блискавки, а також лікувальним засобом від різних хвороб. Переважно випадає на 2 лютого (християнський аналог 15 лютого, коли Христос стрічається зі старцем Симеоном з Єрусалиму, який чекав на месію) [254. 59].

Найбільшим святом після Стрітення в лютому є Чортовий тиждень, який супроводжується своєрідними маскарадами, рядженими, загальними веселощами. Покровителем цих обрядів є постать Велеса – Бога таємничих знань, музики, поезії, який є зв’язковим світів Нави і Яви (духовного світу Предків з живими нащадками). Він – Бог честі, присяги, а також і матеріальних благ, покровитель тварин. Давнє значення цих обрядів полягало в освяченні кожного подвір’я, господарства рядженими волхвами (в масках тварин), що мало сприяти родючості, добробуту родини. Саме карнавальне вбрання учасників дійства стало причиною християнського перекручення образу Чорта, як волохатого, рогатого, хвостатого. Чорт, Чорнобог – символ ночі, зими, холоду, але водночас і таємничості, рівноваги в природі, відвертості, ворожіння, адже ніч виявляє деякі речі, невидимі вдень (наприклад, сузір’я, що є провідниками до певних Божественних сил, Ведмедиці-Рожаниці, Чумацький шлях та ін.). Велеса вшановували кілька разів на рік. Так, початок велесових святкувань припадає ще на 6 грудня, що споріднює цей культ зі слов’янським Дідом Морозом (персонажем пізніших дитячих казок), який у грудні приходить, а в лютому поступається молодим весняним Богам. У цьому образі в міфологічних, історичних та обрядових паралелях прослідковуються сліди язичницького Велеса і християнського святого Миколая [170. 1–5].

Свято Колодія, що відбувається в останній тиждень лютого, вказує на те, що “Коло діє”, тобто наближається до весни, до Великого дня (після весняного рівнодення), коли Сонце переможе темряву. Щоб наблизити цей час, кожна істота має знайти подружню пару. Тому обрядовість Колодія покликана символічно “покарати” порушників звичаю, тих, хто не одружився в попередньому Колі Сварожому і побажати їм знайти свою пару в наступному Колі (від Колодія до Колодія). Неодруженим парубкам чіпляють до ноги “колодку” (фалічний символ), приспівуючи при цьому жартівливих пісень, які мають примусити замислитись і спонукати до одруження. Це свято за часом збігається з російською і білоруською Масляною, що рідновірами святкується наприкінці лютого.

З першого весняного молодика – “нового” Місяця – починався Новий рік у язичництві. Дехто з народознавців говорить, що в Київській Русі Нове літо починали з 1 березня – це дуже поверхово або просто некомпетентно (таке літочислення існувало лише протягом короткого періоду, і вже за християнського часу). У язичників початок Новоліття, що випадає в різні числа березня, зафіксований нашими літописами і описаний у наукових працях відомого українського астронома І. Климишина: “В результаті ретельного аналізу літописів був зроблений висновок, що Новий рік починався на Русі з появою нового Місяця в перші весняні дні, близькі до весняного рівнодення... Але минулий рік міг мати 12 місяців, тобто 354 дні, або ж 13 місяців – 384 дні. Тому й початок Нового року на Русі не міг випадати на 1 березня юліанського календаря, а рухався за числами березня, припадаючи в деякі роки на лютий або на квітень. Такого літочислення літописці дотримувались дуже довго, хоча свої записи вони датували, використовуючи юліанський календар” [215. 259–260].

Наприклад, Повість врем’яних літ розповідає: “В літо 6621 (1113). Було на Сонці о 1-годині дня. Бачили всі люди: Сонця залишилось дуже мало, і було як Місяць вниз рогами, місяця березня в 19-й день, а Місяця в 9-й” [355.461]. Тут, як бачимо, літописець шляхом паралельного датування передав, що за цивільним (юліанським) календарем був 19-й день, а за астрономічним (місячним) – 9-й день. Новгородський 1-й літопис подає: “В літо 6645 наступущу в 7 марта” – тобто рік 6645 (або 1137-й н.л.) настав 7 березня (з першим весняним молодиком). Як бачимо, протягом тисячоліть чужі релігійні системи руйнували наш етнічний календар, тому літописцям приходилося передавати датування двома системами: “месяца марта 10, а небесного февраля 15... начат гинути Месяц” (тобто почалося затемнення Місяця) – оповідає Никонівський літопис. Таке язичницьке датування зберігалося довгі століття після християнізації, в чому пересвідчуємося, читаючи Чернігівський літопис навіть під 1703 роком: “июль – месяц небесный настал в пяток, числа пятого месяца июня (книжного)” [215.260].

Нове літо зустрічали Щедрим вечором: співали щедрівки, закликаючи птахів з Вирію, здійснюючи символічний обряд засівання. Не даремно щедрувальники співають “Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка”. Указом царя Петра І святкування Нового року (Новоліття) в усій Російській імперії було перенесене на зиму 1 січня. З того часу й щедрівки перекочували з весни на зиму.

Настає весняне рівнодення, а в неділю за ним – Великдень Дажбожий (наші предки, як зазначено вище, не