Читати книгу - "Вибрані твори"

Єгорушка поцілував його в руку й заплакав. Щось у душі шепнуло йому, що вже він більше ніколи не побачиться з цим старим.

— Я, Настасіє Петрівно, вже подав до гімназії прохання, — сказав Іван Іванович таким голосом, начебто в залі був покійник. — Сьомого серпня ви його на екзамен відведете… Ну, прощайте! Зоставайтесь з богом! Прощай, Єгоре!

— Та ви хоч би чайку випили! — простогнала Настасія Петрівна.

Крізь сльози, що заливали очі, Єгорушка не бачив, як вийшли дядько і о. Христофор. Він кинувся до вікна, але в дворі їх уже не було, і від воріт з виразом виконаного обов’язку біг назад рудий собака, що тільки оце гавкав. Єгорушка, сам не знаючи навіщо, схопився з місця й полетів з кімнат. Коли він вибіг за ворота, Іван Іванович і о. Христофор, помахуючи — перший палицею з гаком, а другий патерицею, повертали вже за ріг. Єгорушка відчув, що з цими людьми для нього зникло назавжди, як дим, усе те, що досі було пережите; він сів знеможено на лавочку й гіркими слізьми вітав нове, невідоме життя, що тепер починалося для нього…

Яке ж то буде це життя!

1888

У лікарняному дворі стоїть невеликий флігель, оточений цілим лісом реп’яхів, кропиви і диких конопель. Дах на ньому іржавий, димар наполовину обвалився, східці коло ганку згнили й поросли травою, а від штукатурки залишилися самі тільки сліди. Переднім фасадом стоїть він до лікарні, заднім — дивиться в поле, від якого одмежовує його сірий паркан лікарні із цвяхами. Ці цвяхи, звернуті вістрями догори, і паркан, і самий флігель мають той особливий сумний, занедбаний вигляд, що буває в нас тільки в лікарень та тюремних будівель.

Якщо ви не боїтесь пожалитися кропивою, то ходімо вузькою стежкою, яка веде до флігеля, і подивимось, що робиться всередині. Відчинивши перші двері, ми входимо в сіни. Тут під стінами й коло груби навалено цілі гори лікарняного мотлоху. Матраци, старі, порвані халати, панталони, сорочки з синіми смужками, зовсім негодяще, стоптане взуття — все це дрантя звалене в купи, зібгане, переплутане, гниє і задушливо смердить.

На мотлоху завжди з люлькою в зубах лежить сторож Микита, старий відставний солдат з поруділими нашивками. У нього суворе, виснажене обличчя, навислі брови, що надають обличчю виразу степової вівчарки, і червоний ніс; він невисокий на зріст, на вигляд сухорлявий і жилавий, але постава в нього поважна і кулаки здоровенні. Належить він до числа тих простодушних, статечних, старанних і тупих людей, які над усе на світі люблять порядок і тому певні, що їх треба бити. Він б’є в обличчя, в груди, в спину, по чому попаде, і певен, що без цього не було б тут порядку.

Далі ви заходите до великої, просторої кімнати, що займає весь флігель, якщо не рахувати сіней. Стіни тут вимазані брудно-блакитною фарбою, стеля закопчена, як у курній хаті, — видно, що тут узимку курять груби й буває чадно. Вікна зсередини спотворені залізними гратами. Підлога сіра і скалкувата. Смердить кислою капустою, гнотовим гаром, блощицями й аміаком, і цей сморід в першу хвилину справляє на вас таке враження, начебто ви заходите до звіринця.

В кімнаті стоять ліжка, пригвинчені до підлоги. На них сидять і лежать люди в синіх лікарняних халатах і по-старовинному в ковпаках. Це — божевільні.

Всіх їх тут п’ять чоловік. Тільки один з благородного стану, а інші всі міщани. Перший від дверей, високий, худорлявий міщанин з рудими блискучими вусами і заплаканими очима, сидить, підперши голову, і дивиться в одну точку. День і ніч він сумує, похитуючи головою, зітхаючи й гірко усміхаючись; у розмовах він рідко коли бере участь і на запитання звичайно не відповідає. Їсть і п’є він машинально, коли дають. Болісний, тяжкий кашель, худорлявість і рум’янець на щоках свідчать, що в нього починаються сухоти.

Далі за ним маленький, жвавий, дуже рухливий старик з гострою борідкою і з чорним кучерявим, як у негра, волоссям. Удень він прогулюється по палаті від вікна до вікна або сидить на своїй постелі, підібгавши по-турецькому ноги, і безугавно, як снігур, насвистує, тихо співає й хихикає. Дитячі веселощі та жваву вдачу виявляє він і вночі, коли встає, щоб помолитися богу, тобто постукати себе кулаками в груди й поколупати пальцем у дверях. Це жид Мойсейко, дурник, що збожеволів тюків з двадцять тому, коли в нього згоріла шапочна майстерня.

З усіх пожильців палати № 6 тільки йому одному дозволяється виходити з флігеля і навіть з двору лікарні на вулицю. Таким привілеєм він користувався здавна, мабуть, як старий пожилець лікарні і як тихий, нешкідливий дурник, міський блазень, що його давно вже звикли бачити на вулицях, оточеним хлопчаками і собаками. У халатику, в смішному ковпаку і в туфлях, іноді босоніж і навіть без панталон, він ходить вулицями, спиняючись коло воріт і крамничок, і просить копієчку. В одному місці дадуть йому квасу, в другому — хліба, в третьому — копієчку, отож повертається він до флігеля звичайно ситим і багатим. Все, що він приносить з собою, відбирає в нього Микита на свою користь. Робить це солдат грубо, сердито, вивертаючи кишені і закликаючи бога в свідки, що він ніколи вже більше не пускатиме жида на вулицю і що безладдя для нього гірш за все на світі.

Мойсейко любить прислужувати! Він подає товаришам воду, вкриває їх, коли вони сплять, обіцяє кожному принести з вулиці по копієчці й пошити по новій шапці; він же годує ложкою свого сусіда з лівого боку, паралітика. Робить це не з жалю і не з яких-небудь міркувань гуманного характеру, а наслідуючи й мимоволі підкоряючись своєму сусідові