Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Майже ніколи не навпаки 📚 - Українською

Читати книгу - "Майже ніколи не навпаки"

335
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Майже ніколи не навпаки" автора Марія Василівна Матіос. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Майже ніколи не навпаки» була написана автором - Марія Василівна Матіос, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "Майже ніколи не навпаки" в соціальних мережах: 

…Усе нарешті знаходить своє місце в призначеному часі та просторі… Сімейна сага Марії Матіос «Майже ніколи не навпаки» за формою, майстерністю та глибиною викладу не поступається її найвідомішому роману — «Солодка Даруся», який визнано найкращою художньою книжкою останнього українського 15-річчя. Зачарований бездоганним стилем нового роману читач дещо спантеличений гіркою логікою викладених подій. Лише на останніх сторінках книги він знайде відповідь, чому так сталося в першій новелі «Чотири — як рідні — брати». А «Гойданка життя» остаточно переконає, що майже ніколи не є навпаки. Бо не могло бути інакше… Теза письменниці про те, що «важить не час, а людина в обставинах часу», розкривається через драматичну історію кількох гуцульських родин часів Австро-Угорської монархії, Першої світової війни та першої третини XX століття. Великі пристрасті звичайних людей, легке марево містики, «багатоярусний» сюжет, ненав'язливі роздуми над вічною дилемою Любові — Ненависті, Гріха — Спокути, дивовижне мовне багатство — ці неодмінні атрибути стилю Марії Матіос спонукають до глибокого думання, неприхованого захоплення й викликають потребу занурюватися в багатоликий і колоритний світ письменницької уяви й реальних знань. Кожен персонаж цієї небуденної драми має беззаперечне алібі, неопротестовану правду і власні суди честі. А отже, має право чинити так, як не можна передбачити жодною логікою чи писаним законом. Закони честі вступають у суперечку із законами серця. І тому майже ніколи не є навпаки. А є саме так…

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 31
Перейти на сторінку:

Новела перша. Чотири — як рідні — брати

ОДОКІЯ, А ПО-ДОМАШНЬОМУ Доця, — вінчана жінка старшого Чев'юкового сина Павла — четверту дитину носила так тяжко, що сам свекор Кирило, м'який серцем, але скупий язиком, був змушений втрутитися в справу, яка в Тисовій Рівні ніколи не вважалася делікатною, оскільки не мала нічого спільного зі справами чоловічими.

У цім краю жіноча тяжба споконвіку належала до діла буденного. Можна сказати, майже другорядного.

Тут від зачаття світу чоловічою турботою було здорове сім'я, а жіночою — витривале лоно. Ото й увесь спільний ґешефт.

Проте, надивившись не так на щоденні Доцині риганці довкруж стайні, як на тліючу на попіл невістку, що вже кілька місяців жила на воді та яблуках, Кирило якоїсь-то ночі сказав своїй Василині:

— Щось треба робити з Доцькою, жінко.

В Кириловому голосі була твердість, якої завжди остерігалися всі домашні.

— А що маю робити?! — сіла на постелі Василина, спросоння невинно закотивши догори очі. — І я тяжко Андрія носила, а твоя мама-небіжка дуже мене жалувала?! Та мені очі вилазили коло того дурного сапання, дитина вже просилася на світ Божий, а мама казали: «Гай, ще сапаємо два рядочки, та й буде. Все'єдно сапаєш не так, як треба. — А як треба, неню? — питала. А вона: — Не знаю, як, але не так, як треба». Отак було. Що, забув, як наш Андрій у гарбузинні родився?

— Не теренди й не переч, жінко! Нічого я не забув. І маму-небіжку мою лиши в спокої! їй на тому світі вже порахували гріхи. Ти сліпа, що невістка нидіє на очах, а слова не скаже? Як уродить каліку — не біда. Вигодують. А як Доця вмре під час пологів, то Павлові треба буде женитися. А він уже з трьома дітьми. Кому чужі діти в голові? Вродиться від іншої жінки байстер — ці троє стануть чужими. Мачуха — не хліб пшеничний. Ти вже забула своє сирітство, що така недобра до Доцьки?

Василина вислухала довгу чоловікову бесіду, але промовчала — лиш стиснула зуби. Хоч важко далася їй та німота.

А там і вляглася коло Кирила.

Сон її покинув начисто. Від злості.

Свекруха не дуже святкувала першу невістку. І то не через що інше, як через мовчазну, але тверду, мов камінь, любов до Доці свого найстаршого й найдобрішого сина Павла.

Ніколи Василина не бачила, щоби Павло запобігав перед жінкою. Навіть, коли вернувся з війни. Не виділа, щоби десь бодай би притиснув у коморі, чи полайдакував би з нею влітку в сіні на стайні.

Але те, що Павло й не дихав би без Доці — це свекруха знала точно. Не так знала, як чула серцем.

Що там казати… Кому вже кому, а собі Василина може признатися, як не раз троїлося їй в очах та шуміло в вухах, коли крадькома подовгу вистоювала під дверима чи вікнами, прислухаючись до звуків за стінами хати, де без її нагляду лишався Павло з Доцькою на ніч. Василина понад усе хотіла бодай упівока згадати те, чого, як тепер їй здається, й не було, а лише привиджалося в їхній з Кирилом молодості.

Але Павло з Доцькою були якісь такі потайні, що мамі залишалася лише глибока лють та безсловесний подив, коли рано-вранці син із невісткою бралися до роботи так гостро, ніби хотіли швидше докотити день до вечора, аби разом ускочити в гарячу нічку.

О, тепер Василина також має бездонні й безсонні ночі. Але хіба що для згадування-здогадування.

А згадати було що…

Та ба… хіба що лише згадати… Бо раптова хвороба підтяла Кирилові чоловічу силу, так, ніби її й не мав ніколи. А швидше за все, якась двонога чортиця колись позаздрила їхнім синам — здоровим, як горіхові зерна, та й укоротила дні для Василининої втіхи, напустивши на Кирила чоловічу неміч, гіршу від каліцтва, задовго до старості.

А що зробиш? Судьба! Кириловий тато втесав своїй любасці дитинку в сімдесят п'ять років, а тут…

Ото й злоститься потайки Василина на невістку мало не з першої днини, бо невістка має з Павлом те, що свекруха давно забула.

Кому про це скажеш?!

Павло, Василина це добре знала, вдачею, а токмо, чоловічим гоном, пішов у Кирила. Це тепер Кирило раз на півроку, та й то ліниво, лапає Василинину шмондю руками, як вернуться вони з якогось набутку. А колись-то, прости Боже, не зважав ні на піст, ні на Великдень, ні навіть на мерця по сусідству. Отак-то колись було, а як тепер стало…

А Павло тимчасом робить Доці діти. І робить не морквою. А так — як треба.

…Отож Василина, не раз і не десять зітхнувши від жалю до себе й зо злості на Доцю, пішла по ворожках і знахарях, як наказав їй Кирило. Ослухатися чоловіка в їхній фамілії не було права.

Проте ні знахарство, ні служби Божі не помагали невістці. Доця гасла на очах, лише її донедавна запале черевце почало вивершуватися, як на дріжджах.

«Росте в череві каліка. Свят-свят-свят!», — перехрестилася мовчки Василина, додивившись, як невістка важко зашнуровувала зранку постоли.

— …СКЛИКАЙ, ЖІНКО, НА ЗАВТРА ДІТИ, — закомандував Кирило Василині, мовчки повечерявши й виказавши «отченаш».

— Усі?! — сплеснула долонями, а потім навіщось витерла їх у фартух.

— Усі.

Василина беззвучно заплакала: «Ой, усі… Дмитрика вже не закличеш із того світа… А Кирило щось собі надумав, Божечку, поможи всім людським дітям і нашим…»

Три Чев'юкові сини — Павло, Андрій та Оксентій — однакові, як три краплі води, сиділи круг дубового столу посередині найбільшої — про гостя — кімнати. А четверта крапля такої самої води — батько — мовчки ходив круг них, подовгу затримуючись за синівськими плечима й коротко поплескував кожного по шиї.

Кирило мовчав — бо думав.

Сини мовчали — бо не знали, що думав батько.

— Помолимося за Дмитрика… — нарешті заговорив.

І всі четверо звернули очі й складені до молитви долоні до Матері Божої під рушником посередині стіни.

— …Прийми, Боже, грішну душу раба Божого Дмитра в царство Твоє небесне, а нас заступи-заборони від злого умислу й дурного діла… — незвичними словами закінчив молитву старший Чев'юк і сів на своє місце. В голові стола.

Андрій з Оксентієм начебто прокашлялися. Один лише Павло витер сльозу з ока.

ПРО ДМИТРИКА після його

1 2 ... 31
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Майже ніколи не навпаки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Майже ніколи не навпаки"