Читати книгу - "Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет"

— Тату, я не знаю чому, але мені здається, що тепер ми з Пітером зустрінемося далеко звідси, в бурхливому морі. Я тільки не знаю, де це буде.

Не дочекавшись відповіді, вона пішла в свою кімнату. Кастелл мовчки дивився їй услід, потім пробурмотів:

— Слава богові, вона не віщунка. Але чому так тяжко на серці? Адже я зробив для неї та для Пітера, все, що міг. А що буде зі мною, мені тепер усе одно.

Пітер Брум був людиною врівноваженою — його голос зрідка чули в домі Кастелла. Однак без Пітера старий будинок у Холборні видавався пусткою. Навіть красуня Бетті, з якою Пітер ніколи особливо не дружив, бо він багато чого не схвалював у її поведінці, й та відчувала, що його не вистачає. Сказала про це своїй кузині. Маргарет у відповідь тільки зітхнула.

У глибині душі Бетті боялася й поважала Пітера. Вона боялася його уважних очей і глузливих зауважень, бо знала, що вони завжди справедливі. А поважала вона його за прямоту і чесність характеру, особливо тоді, коли йшлося про жінок.

Подейкували, що, коли Пітер уперше з’явився в домі Кастелла, Бетті вирішила: ця людина благородного походження — якраз той, кого б їй хотілося мати за свого чоловіка, і вона пішла в наступ. Та оскільки її чари залишалися непомічені, атаки ставали поступово дедалі відвертіші. Чим це закінчилося, знали вони тільки вдвох. Відтоді Бетті відзивалася про Пітера як про безсердечного грубіяна, який думає лише про свої справи та вигоду. Згодом інші турботи змусили її забути про той випадок, але повага до Пітера залишилася. Більше того, Пітер довів, що він гарний друг, і — що найважливіше — Друг, який уміє мовчати. Бетті хотілося, щоб він повернувся саме зараз, коли дещо серйозніше, ніж просто марнославство й жага гострих відчуттів, охопило її. Бетті відчувала, що вона стала на дуже небезпечний і досить слизький шлях.

Прикажчики та слуги теж відчували відсутність Пітера. Адже вони приходили до нього, щоб залагоджувати всі суперечки. Крім того, він був ладний завжди допомогти чи виручити з біди, якщо тільки людина, котра звернулася до нього, не вчинила безчесно. Найбільше не вистачало Пітера Кастеллу; тільки тепер, після його від’їзду, він зрозумів, ким був для нього Пітер і як помічник, і як друг. Щодо Маргарет, то без Пітера життя їй здавалося довге й самотнє, мов ніч.

У такі моменти в домі бувають раді будь-якому різноманіттю. І хоча д’Агвілар мало цікавив Маргарет, вона все-таки була задоволена, коли якось уранці Бетті сказала їй, що іспанець збирається сьогодні провідати її і вручити подарунок.

— Мене не цікавлять його подарунки, — байдуже відповіла Маргарет І відразу ж запитала: — А звідки ти знаєш про це, Бетті?

Дівчина зашарілась:

— Я знаю про це тому, що вчора, коли я йшла провідувати свою стару тітку, яка живе на набережній біля Вестмінстера, то зустріла його. Він гукнув мене й сказав, що він приготував подарунок для тебе і для мене.

— Буде краще, Бетті, коли ти не зустрічатимеш його так часто. Іспанці не завжди відзначаються великою чесністю. Аби тобі самій не довелося пересвідчитись у тому.

— Я вдячна тобі за слушну пораду, — ображено мовила Бетті, але я старша за тебе і досить добре знаю чоловіків, щоб оберігати себе й тримати їх на відстані.

— Я дуже рада, Бетті, але інколи мені здається, що ця відстань буває дуже близькою, — зауважила Маргарет і припинила розмову на цю тему, бо напосідали зовсім інші думки.

Удень, коли Маргарет гуляла в саду, до неї прибігла розпаленіла Бетті й повідомила, що лорд д’Агвілар чекає на неї в залі.

— Гаразд, — відповіла Маргарет, — я зараз прийду. Розшукай батька й скажи йому, що в нас гість. Та що з тобою, чому ти така схвильована і захекана? — додала вона з подивом.

— О! — вирвалось у Бетті. — Він приніс мені подарунок, такий чудовий подарунок! Він подарував мені мантилью із найдивовижніших мережив, яких я ніколи не бачила, і оправлений у золото черепаховий гребінець, для того щоб притримувати її на голові. Він не відпускав мене, поки не показав, як її вдягати. Тому я так поспішала.

Маргарет важко було зрозуміти зв’язок між цими двома повідомленнями, тому промовила:

— Я гадаю, що розумніше було б спочатку прийти сюди. І взагалі, я не розумію, чому цей вродливий лорд носить тобі подарунки.

— Він приніс і тобі подарунок, тільки не захотів сказати, що за подарунок.

— А це я ще менше розумію. Піди скажи батькові, що сеньйор д’Агвілар чекає на нього.

Маргарет зайшла до зали. Д’Агвілар роздивлявся прикрашений кольоровими малюнками молитовник, який вона звичайно читала. На одній сторінці молитви були написані по-іспанськи, на другій — по-латині. Д’Агвілар вітав Маргарет з властивою йому вишуканістю, що було природно й зовсім не надокучливо, коли він звертався до неї. Він одразу ж спитав:

— Ви читаєте по-іспанськи, сеньйоро?

— Трохи.

— І по-латині?

— Теж трохи. Читаючи молитовник, я намагаюсь краще зрозуміти обидві мови.

— Я не сумніваюсь, що ви так само освічені, як і прекрасні. — І він їй ґречно вклонився.

— Дякую вам, сеньйоре, але я не претендую ні на те, ні на інше.

— Навіщо претендувати на те, що вже маєш, — зауважив д’Агвілар і додав: — Та я зовсім забув: я приніс вам подарунок, якщо ви погодитесь його взяти. Правильніше сказати, я приніс вам те, що належить вам чи, в усякому разі, вашому батькові. Я торгувався з його превелебністю доном Айала,