Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Спочатку «при нашому вході в будь-яке село селяни поспішно старалися приховать якнайскоріше харчові запаси… — писав Василенко, — мені ж, як постачальникові загону, треба було вживати заходів для задоволення як козаків, так і старшин якнайліпшими харчами. Тож при першім намірі стрічав такі заперечення:

— У нас нічого нема, недавно у нас були якісь солдати і все забрали, все поїли…

— Та, може, ще що й для нас зосталось? А ви пошукали б, то, напевно, знайшли б. Хіба ж ви не знаєте, як то погано бути голодному, а ми сьогодні так зголодніли в бою з розбійниками…

Перед селянином виникала загадка, він помічав велику різницю між тими «солдатами», що все забрали та все поїли, і цими, що не дуже-то суворо просять поїсти, що ця ввічливість так різниться з тією настирливістю, а часом і погрозою. Тому-то дядько з ніяковістю пита:

— А скажіть, будь ласка, з яких ви будете?..

— А вам котрі подобаються більше? То ми з тих і є, — казав я.

— Ну, та для нас усі добрі… Все ж таки скажіть по правді… — І селянин заминався. — Ну, ви балакаєте так, як і ми… але хто його зна.

— Та ми ж, дядьку, балакаємо так, як і ви, і хочемо того, що й ви, то й воюємо за нашу справу.

— То ви… українці?

— Ну, певно ж, дядьку.

І всякі підозріння і недовір’я зникали, на лицях селян з’являлася радість, і харчів знаходилось багато більше, ніж їх було треба».[654]

На Звенигородщині не раз громили євреїв. Причину знайти було неважко, адже євреї робили добровільні пожертви на Красну армію (про це, наприклад, збереглися записи у Боярській волосній книзі).[655] Хоч, по правді сказати, євреї намагалися задобрити всіх (і червоних, і білих, і махновців, і петлюрівців) — і саме щоб нова влада не громила їх. Спрацьовувало ж це проти євреїв: кожна наступна влада згадувала, що ті вітали і фінансували їхніх ворогів.

Звинувачення у погромах впало і на старшин Цвітковського. Мовляв, його заступник Левко Химич особисто рубав єврейським дітям голови.[656] Ця інформація суперечить свідченням очевидця — Миколи Василенка, начальника штабу Медвинського повстання. Ось його спогад із книги «Медвин в огні історії»…

При з’єднанні зі своєю пішою частиною на Уманщині, писав медвинський старшина отамана Цвітковського, партизани Цвітковського несподівано зустрілись із відділом будьонівців.

«То були кримські татари, — писав Микола Василенко. — Вони, розправившись зі своїми комісарами, знищили містечко Жашків, бо, як казали, «мой нє любіт жід». Їхній невеличкий гурток прилучився до нас, а решта пішла до Криму…»[657]

Кримські татари, вбрані у будьонівки, допомагали українцям маскуватися під більшовиків і, таким чином, уникати переслідування. Одного разу повстанці вирішили під виглядом червоноармійського загону заїхати у Медвин. «Там якраз не було більшовиків, а міліція сховалася, — згадував Микола Василенко. — Ще не доходячи до села, гурт кримців відділився з наміром розвідки і вихором понісся до Медвина. Коли ми вже увійшли в містечко, то побачили кілька трупів старих і молодих жидів. Отаман Цвітковський зауважив кримцям, що на таке їхнє ставлення до мирного населення ми не можемо дивитися байдуже. Пригадую, що я казав їхньому старшині:

— Ви нас цим компрометуєте не лише перед нашим населенням, а й перед цілим світом…

— Батька, твой не знаєт, — відповів він і додав, як і завше: — Нет жід — не большевік…

І татари, дуже розгнівані нашим протестом, незабаром відлучились від нас, попрямувавши на південь».[658]

Що ж до антижидівських настроїв серед українців, то вони, звісно, були. Відображала їх популярна в тій місцевості пісня:

Співали її на мотив «Варшав’янки».

Був й інший варіант пісні, який зберегла Соломія Матвієнко (Дивнич):

Так що, напевно, били євреїв і в Боярці, як і в інших місцях. І насамперед за зненавиджені народом ЧК, які пов’язувалися насамперед із тодішнім єврейством…

На початку грудня 1920 року, коли повстання пішло на спад, відділи Цвітковського з’єдналися із загонами Андрія Гулого-Гуленка, Семена Гризла та Петра Дерещука. Загальне командування над повстанцями Уманщини, Звенигородщини і Таращанщини (3000 багнетів, 600 шабель) обійняв Андрій Гулий-Гуленко. Бої вели проти частин 45-ї та 47-ї піших совєтських дивізій, Першої кінної армії Будьонного і бригади Григорія Котовського. Після поранення Андрія Гулого-Гуленка і розпорошення повстанського з’єднання Цвітковський вирішив зиму 1920–1921 років перебути у Виноградській волості…

Визвольна боротьба вічно тривати не може: вона завершується перемогою або поразкою. Цвітковський закінчив свою боротьбу поразкою: він піддався на більшовицькі обіцянки «амністії» і 28 липня 1921 року