Читати книгу - "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"

— Мало знаєте нашого Сама! Мені про нього стільки понарозповідали! Не раджу вам його недооцінювати. Це дивовижно злопам’ятна людина! А отже, з таких, котрі нічого не вибачають.

— Спробуємо, — сказав я, невідь-чому почервонівши. — Бо, кажучи відверто, він повівся як хам, а я мов свиня…

Ніяк не можу позбутися цієї історії. Крутиться в мені, як флюгер при змінному вітрі: хуртить, махає крильцями і мигоче.

Снідаю варенням із черствим хлібом. Тобто ріжу хліб на скибочки, густо намазую й кусаю. Сивокучерявий усе ще робить зарядку. Його жінка також вийшла на балкона і, не зважаючи на чоловіка, вибиває куряву із чогось яскраво-червоного. Сусідній балкон ущерть завішений пелюшками. Вітер погойдує їх, і вони — як опущені прапори при капітуляції. Закипає чайник, і я п’ю чай, змішавши воду із варенням. Тільки тепер помічаю, що це чорносмородинове варення, — ось чому в роті смак блощиць. Але діватися нікуди.

Зрештою, беру люльку й набиваю її — тютюн і люлька стоять у мене на кухні. Люльку ж почав палити недавно, після того, як один із моїх приятелів сказав, що товстуни обов’язково курять люльки. Отож, щоб не порушувати статусу товстунів, я й перейшов на люльку. І знайшов у тому задоволення. Приємно дихнути димом, спокійно посидіти й покушпелити для самотнього чоловіка — розкіш. Стаєш умиротворений і поблажливий. Все, що гризе, зникає, відступає за коло, проведене чародійною крейдою, а сам ховаєшся у колі — коло-дим, а ти — не тільки в колі, але і в кулі, куля-дим, куля-кімната, їдеш угору, наче в ліфті, вище й вище, "подалі від світу, шукать собі ласки на горе привіту", все вище й вище — ось для чого смаковито видихаються сині струмені. Дим часом скручується в малі колечка і воно — як коло Сатурна, коло Сатурна, яке покидає тебе, — поганий настрій. І хочеться зрозуміти, куди пливе той корабель; корабель — кімната, корабель — дім, корабель — місто, а може, й Земля. Отож: граюся димом, чи той дим грається мною. Бажаю продовжити чудові, теплі хвилі, бо добре відаю: коли вийду з цього нірванового стану, тобто випалю люльку і покладу її на стола, звідти, з-за межі крейдяного окресля, кинуться на мене (згадаймо гоголівського "Вія") лихі духи. Вони поставали навкруги, як стають на стадіоні бігуни: нога зіперта на землю, друга зігнута, руки торкаються пучками трави, голова зведена.

Позаду стоїть із пістолетом мій зав. У нього жовта шкіра, яка щільно облягає черепа, й від того лисина блищить, як чобіт модниці; очі горять колючим вогнем, а пістолета зведено у витягнутій руці. Однак я все ще спокійний. Бо випускаю Сатурнові кільця, і вони нагадують мені Золоті віки людства, отже, стають мені золотим захистям…

І колежанка розповіла історію зава, бо знає про нього куди більше, аніж я, тобто більше, ніж мій університетський однокурсник. Не виказує джерел проінформованості, та це байдужки. Але тоді, у злозачатий день, мене раптом гостро зацікавила та історія. Він, як і більшість начальників по музеях, — відставник, отже, спеціальної освіти не має, та й ні до чого вона йому. І я раптом починаю розуміти, звідки в нього неприхильне ставлення до огрядних. Згадую армію, вона в мене там — за синіми горами, на яких сплять голі дерева, за снігом і криком великих чорних пташок. Тонка й ледь видна нитка, як павутина із бабиного літа, тягнеться за ті гори, і за ними бачу двійника нашого зава — старшину Прапорщикова, в якого на губах завше грає саркастична, тобто зневажлива, всмішка О, він мав немале задоволення від насмішок та знущань над невмілими й затурканими, тупими чи надто розумними, адже володів куценькою владою, яку праг зробити необмеженою. У нього гарно розпрямлені груди, отже, був одним із тих дурників із казок, котрі стають царями, отож і хотів на місці дурника відчувати себе царем. І саме цей старшина Прапорщиков найбільше знущався над добрим і незграбним тюхтієм, котрий мав нещастя бути повнотілим: саме щодо нього фантазії старшини не було меж, як і його садистичному задоволенню. Оце і є той тон чи звук струни, якого я виловив у ту мить — тонка нитка із бабиного літа, на якій грає повільну й печальну пісню осінь.

Цю пісню чую й зараз, хоч уже далеко не бабине літо. Пізня осінь чи вже рання зима грає на дивній струні, і мені сумливо-приємно, що той звук — за вікнами, що я відгороджений від нього двома площинами скла, хай це й ілюзорне від’єднання; я все ще палю люльку, але вже докурюю. З другого боку, переміщаюсь у музей. Ну так, навпроти моя колежанка, яка оповідає нехитру історію нашого зава. Вона ділова і серйозна. Бачу її за крейдяним колом диму; вона — в штанях і в сорочці сталевого кольору — справжній солдат. Довкола розставлено мікрофони й репродуктори, вона ж тільки й чекає, аби я докурив. Тоді їх буде вмикнуто всі разом, і на мене поллється багатослівна і нестерпна злива її розповіді…

Але я хитрую. Бо не бажаю повтору тієї розповіді. Досить знати, що мій зав і старшина Прапорщиков — одного тіста персони. У тій історії я цілком виявився немудрий. Так, я допустився неґречності, і вину мою доказано. Але немудрий був, коли після проголошення мені війни не встав і не пішов геть. А все тому, що в це діло втрутилася жінка. Зав — завом, його ще міг збагнути, та не збагнув її. Не збагнув її гарячого інтересу до цієї війни. Можливо, в ній тоді заговорила вічна її природа, яка примушує радіти, коли в боротьбі за неї стають на герць два самці. Але парадокс був у тому, що ані я, а тим більше зав не збиралися її завойовувати, тобто те, що між нами сталося, її аж зовсім не торкалось. Та природа є природа, отож вона вирішила нас зіштовхнути десь так, як зіштовхуються два самці у боротьбі за самку, бо її захоплювало не так те, що дістанеться сильнішому, як те, що змагання чи бійка відбудеться на її очах.

Дивлюся на неї: яке сіре обличчя, як безнадійно сидить на ній модна одежа, як шалено ганяють, луплячи її серце-м’яча двоє увірвителів-синів! Ні, таки краще було б, щоб про неї в мене залишилося тільки таке позверховне враження, бо тоді був байдужий до неї, навіть жалів як істоту слабку, не підозрюючи захованої в ній сили — вона все ж жінка. Таке усвідомлення завше викликає в чоловікові невідомі течійки. Еге, хіба б міг я спасувати перед сірими, але такими жіночими очима, отак підтягти хвоста, як битий пес, утягти голову, хай би то було стонадцять разів розумно — то виявилося понад силу. Адже жінка є жінка. Вона чинить нас отими дурними, пихатими півниками, які деруть перед нею бозна-чого носа, і слава їй за те! Я дер тоді також носа, бо в мені хоч і повільна, але молода кров. І після того, як колежанка мені розповіла в с е про зава, я раптом запалився зненавистю до старого й немічного чоловіка, до його пергаменної шкіри і до його запорів. Відчув щось дивне: отак схопити б стільця, брязкнути ним об стола й вийти насупроти з дрючком: хай спробує супроти мене стати. Це було примітивно просто, але я побачив перед собою очікувальні очі, яких не міг збагнути до кінця. Особливі сказав би очі; під ними — гострий, з тремтливими ніздрями ніс, ще нижче — міцно стиснуті губи, аж збрижені легенько. І мені невідь-чому здалося, що коли б я побив (ясна річ, не фізично) того старого, ці губи перші винесли б мені вирока чи прокльона: "Такий бугай, — прорекли б вони, — з якого сила так і пре, гляньте, як його рознесло, так брутально повівся зі старим, хворим, немічним чоловіком, якого сам перед тим образив. Такий бугай!" — повторили б ті вуста, хоча хвилину тому саме вони напучували мене ненавидіти того старого, хворого й немічного чоловіка…

У мене в роті люлька, і я йду ліском, якого видно з вікна моєї-немоєї квартири. Над головою низьке, накучмарене небо — позираю на нього з надією. Здається, весь світ живе на зламі. Весь світ закінчує осінь і з надією позирає на небо. Чи проллється воно дощем, чи засипле снігом — теж має значення. Вже назріла пора снігу. Молодого снігу, що падає повільними, лапатими пластівцями; від нього м’якшіє повітря, сніг прочищає його — небесний фільтр — і лягає обважений тим пилом, якого наївся падаючи. Через це тут, на землі, він сірий. Треба не одного пласта, щоб засвітився і заяскрів. Тут же, поміж дерев, недавно випалий сніг уже скрижанів. Став крихкий, ніздрюватий, що хрумко розлазився під черевиками, особливо, коли людина ваговита.

Я наче вимикаюся. Там, унизу, залишились авта й сопух од них, чад будинків та заводів. Тут же на мене дихає хвиля чистого й густого повітря, і я зупиняюся зачарований: як воно збереглося в цьому великому місті? Аж голова крутиться від такої незбагненної розкоші. Я тут, на пагорбі, між дерев сам. Бути самому у великому місті — нелегка річ. Зрештою, й тут я не сам. Майже вся земля попереду покрита чорними птахами. І я розумію, чому прилетіли до цього чудодійного клаптика: сюди зібралося чисте повітря, і вони розкошують. Але я для них небажаний гість. Невдоволено злітають і, важко б’ючи крильми, зіступаються з дороги. Прислухаюся, начебто чую розмову чи голос. Звісно, воно не покидає мене: чіткий із металічними нотками голос колежанки. Вона розповідає про нашого зава. Відставники, каже вона, бувають двох сортів: одні сидять вдома й поступово опускаються й лінивіють до решти, а інші шукають роботи, і їх чомусь часто ставлять начальниками над закладами культури, хоч вони в тій культурі розуміються, як баран на нових воротях. Очевидно, це особливо довірені відставники, і щоб дістати таку роботу, строго вістить колежанка, треба на те заслужити. Наш зав саме з таких, хто вмів і хотів служити, а коли казати правду, колежанка подається до мене, й голос її тихшає, хоча хто нас може тут почути, то заради цієї чи такої с л у ж б и він сюди й настановлений.

Колежанка не говорить ясно, а натяками. Але я думаю про інше. Коли б старшину Прапорщикова вигнали з армії, що б він робив і де дівся? Чи не ходив би так само, як оце я, по парку, чи по вулиці, чи сидів би самотній на лавці і стукав камінчиком по дереву, кличучи білку. А може, зачинився б у кімнаті й ненастанно курив би? Чи охоплював би голову, і горіли б його очі болющим вогнем?

Але треба прислухатися до розповіді колежанки, бо розповідає вона цікаві речі, хоч так само темно й натяками.