Читати книгу - "Академія Червоної корони. Навчання, Анна Мінаєва"

— Ти залишаєшся тут, — я різко повернулася до підопічного. — Придивись за рештою студентів. Твоє завдання нікого не випускати за межі табору, зрозумів?

— Що відбувається? — Зір насторожився. — Це погано?

— Ще не знаю. Прошу, прослідкуй за всіма, — попросила я, ніби йшлося не про старшокурсників, а про маленьких дітей.

Хоча часом ті, що старші, бувають у рази проблемнішими.

Залишивши ельфа біля намету, я поспішила по табору, огинаючи вогнища й обганяючи лінивих студентів. Некроманта побачила здалеку, впізнала по розвороту плечей. Але ось те, що він стояв біля самої кромки озера, за кордоном табору, а перед його обличчям зависла сиза траслююса хмара…

— Ріх, як ти це припустив?! — голос ректора я дізналася практично відразу ж, як наблизилася до чоловіка, що стояв спиною. — Я навіщо тебе з ними відправив?

— Говори тихіше, — холодно промовив некромант. — Не забувай, що я тобі не хлопчик на побігеньках, Діт. І ти нікуди мене не відправляв, я прийняв це рiшення самостійно.

— А тепер кажеш про те, що зникла майстер із групою студентів? — архімйастер, мабуть, його не слухав. — Як давно вона виходила на зв'язок?

— Вдень. З того часу її артефакт не працює.

— І?

— І проблеми виникли близько півгодини тому, коли тільки почало темніти. Артефакт міг і просто розрядитися.

Я розгорнулася на п'ятах, не збираючись наближатися до чаклуна і відступила в тінь дерев. Витягла один із кулонів, який носила не знімаючи, та активувала його магією. Влила в нього сили й заплющила очі.

Передача чужої аури на артефакт завжди давалася мені важко. А те, що майстра Юнари поряд не було, додавало додаткових складнощів. Сил із мене на артефакт висмоктав чимало.

— Давай же, — попросила я, закушуючи губу.

Його мені минулого дня народження подарувала Вів. Вона ще тоді знизала плечима і сказала, що уявлення не має, чи знадобиться мені ця дрібничка. Але те, що артефакт був одноразовим, мене підкупило... Хоча, кому я брешу! Мене підкупило те, що виглядав він досить гарно для чарівної дрібнички. Я його повісила на себе разом з парочкою амулетів і носила практично завжди.

І добре. Тому що зараз він був як ніколи до речі.

Круглий камінчик розгорівся яскраво-червоним світлом, вириваючись з моїх пальців і розлетівся на уламки. Зі скляних кайданів вирвався магічний світлячок, налаштований на ауру майстра Юнари.

Принаймні я дуже сподівалася, що нічого не сплутала і змогла передати артефакту точний відбиток чарівної аури.

— Нижча матерія, — я поманила його пальцем і застогнала від розпачу.

До майстра Юнари було настільки далеко, що червоний колір перетворився на блідо-рожевий. Я зробила крок назад, магія мигнула білим, показуючи, що мені треба рухатися не в цей бік. І знову повернулася до світло-рожевого.

Методом, як каже Вів'єн, тику, я визначила, в який бік треба рухатися. Але це не дуже рятувало становище. Якщо я правильно пам'ятаю прочитану інструкцію до цього артефакту, один кілометр дорівнює одному тону. А від світло-рожевого до яскраво-червоного, як від диких земель пішки до Хелдона.

Вирішивши нарешті обговорити проблему з некромантом, я вийшла з тіні, але не знайшла Ріхтана на місці біля озера. Чаклун уже кудись пішов. Швидше за все, вони з Дітом Варандом ухвалили рішення, про яке я не мала жодного поняття.

***

Десь у диких землях.

Ріхтан фон Логар жестом розвіяв сиву хмару, домовивши з другом. Чоловік провів рукою по волоссю і попрямував до свого намету. Потрібно було провести ритуал пошуку, щоб визначити точне розташування майстра Юнари.

Некромант подумки перевів подих. Поки що нічого страшного не сталося. Група студентів могла затриматися з багатьох причин. До того ж із ними вміла чарівниця, та й самі учні академії не пальцем роблені.

Але знайти всіх потрібно зараз же.

Ріхтан не встиг навіть додумати думку про складання плану дій, як щось збоку відвернуло його увагу. У перші секунди він навіть не повірив своїм очам. Бо від села на білому єдинорозі скакала тонка невисока постать. Плащ майорів за спиною, плескав бестію по крупу. Над плечем наїзниці горів яскравий світляк, освітлюючи шлях, а перед мордою бестії рухалася ще одна кулька. Занадто маленька, щоб розглянути її з такої відстані.

— Лорейн, — прошипів чаклун, від досади ляснувши себе рукою по стегну.

Звісно! Це дівчисько не могло собі дозволити залишитися осторонь! Як тільки єдинорога примудрилася осідлати?!

Але тепер було простіше. Якщо вона так кинулася кудись у пустелі, то точно знає, де шукати майстра Юнару та зниклих студентів. Залишилося трохи почекати.

— Що відбувається?! — Некроманта безцеремонно вирвали з думок. Він розвернувся і зустрівся поглядом із тим самим ельфом, який собачкою бігав за Лорейн. — Куди вона поїхала?

— Хто це ще бачив? — сухо поцікавився чаклун, відчуваючи, як ситуація стає все складнішою та неприємнішою.

— Сумніваюся, що хтось дивиться далі за свою вечерю, — надто різко відповів Зіанар. — У майстра Юнари проблеми? Чому Лорі поїхала сама?